Пригоди «Сліпучого». Джек Лондон

кілька хвилин вони й справді перелізли вже високого паркана й опинилися десь у темнім завулку.

      – Простуйте сюдою і вийдете на вулицю… там, пройшовши два квартали, завертайте праворуч… женіть ще три квартали й знов таки праворуч… а там ви й опинитися прямісінько на Юніон-стрит!.. Тра-ля-ля!..

      Вони попрощалися й рушили. А отаман Сімпсонівської ватаги гукнув їм ще наздогін таку пораду:

      – Іншим разом, як знов дістанете літавців, то… краще покиньте їх удома!!!

      V. Знову вдома

      Йдучи так, як сказав їм Червонько, хлопці вийшли на Юніон-стрит і без подальших пригод дісталися до себе на Верховину. Звідти вони ще раз зазирнули вниз, туди, звідки не вгаваючи, долинав невиразний гамір густо залюдненого кварталу.

      – Доки житиму, не піду туди! – суворо вимовив Фред. – А цікаво б мені довідатись, куди подівся отой кочегар.

      – Добре, що ми цілі вихопилися звідти, – філософськи заспокоював товаришів Джо.

      – Ну, щоб зовсім цілі, того не можна сказати, надто за тебе, – усміхнувся Чарлі.

      – А так! – погодився Джо. – Отже, вдома, мені не втекти від прикрого!.. На добраніч, товариші!

      Як він і сподівався, бічні двері були замкнуті; обійшовши навколо будинку, він, мов злодій, уліз вікном до їдальні. Широким передпокоєм він уже тихесенько скрадався до сходів, як раптом із бібліотеки вийшов батько. Обидва враз мов до землі прикипіли з подиву. Джо мало не вибухнув істеричним реготом, уявивши собі, який у нього вигляд, коли подивитися збоку. Але вигляд був і багато гірший, ніж міг він собі уявити. Перед містером Бронсоном стояло, ніби в калюжі скупане, хлоп’я зі запухлим носом, із розбитою губою, з геть чисто подряпаним обличчям, закривавленими руками та в розпанаханій од гори й донизу сорочині.

      – Що це таке, добродію? – спромігся, нарешті, вичавити із себе містер Бронсон.

      Джо мовчав. Чи сили було втиснути в одну коротеньку відповідь усю довгу низку пригод цієї ночі?.. А їх довелося б перелічувати геть усі, щоб стало зрозумілим, як дійшов він такого жалюгідного стану.

      – Чи не ковтнув ти язика?.. – нетерпляче запитав містер Бронсон.

      – Я … Я…

      – Ну, ну… далі! – підганяв батько.

      – Я… я був там… у «Пеклі»! – вибухнув Джо.

      – Цьому достойно можна пойняти віри! – суворо мовив містер Бронсон, але якщо йому доводилося коли вживати найдужчих зусиль, щоб не усміхнутися, то це саме зараз… – Однак, гадаю, що ця назва стосується не того місця, де спокутуються гріхи, а певне якогось району Сан-Франциско. Чи так?

      Джо махнув рукою у бік Юніон-стриту й промовив.

      – Це там під горою.

      – А хто ж дав таку назву «Пекло»?..

      – Я, – вимовив Джо, немов визнаючи якийсь особливий злочин.

      – Дуже влучно! Це доводить, що в тебе неабияка фантазія. Кращої назви й не вигадати! Певно, ти маєш у школі добрі бали з англійської мови?

      Не дуже то зрадів Джо з цієї похвали, бо англійська мова то був один-однісінький навчальний предмет, за який йому не доводилося пекти