Пригоди «Сліпучого». Джек Лондон

Читать онлайн.
Название Пригоди «Сліпучого»
Автор произведения Джек Лондон
Жанр Приключения: прочее
Серия Зарубіжні авторські зібрання
Издательство Приключения: прочее
Год выпуска 1902
isbn 978-966-03-9111-6



Скачать книгу

отакі хлопці у яснобарвних светрах. Мабуть, вони вже й переступили межу дозволеної швидкості!.. Принаймні, так здалося кінному полісменові, але, не бувши певний, він лише обмежився засторогою, коли вони промайнули повз нього. Вони цю засторогу негайно взяли до уваги, але за найближчим рогом так само негайно забули її – бо це теж звичай хлопців, що ходять у яснобарвних светрах.

      Прожогом випорснувши з Гольденґейтського парку, самокатники спрямувалися до Сан-Франциска. Тут вони так несамовито майнули з гори, що всі перехожі, повз яких вони гнали, мимохіть завертали голови й мало не з жахом проводжали їх очима. Опинившись на міських вулицях, яснобарвні светри взялися заживати різних способів, щоб уникнути крутих узвозів, а коли з цим не щастило, то перемагали їх наввипередки.

      Хлопець, який вів перед у цих самокатних перегонах і завжди випереджав товаришів, звався Джо. Найсміливіший і найвеселіший, він був за верховоду у своїй компанії… А втім, як вони опинились у Західному передмісті, серед великих і пишних будинків, менше ставало чутно його сміху та голосу, а нога, ніби мимоволі, зупиняла швидкість гону. На розі вулиць Лаґуна та Валлехо обидва товариші завернули праворуч.

      – До побачення, Фреде! Бувай здоров, Чарлі!.. – гукнув Джо й покрутнув правило ліворуч.

      – Увечері побачимося? – запитали ті.

      – Ні, я не прийду!

      – Та ну-бо, виходь! – припрошували його.

      – Ні, ні. Мушу взятися до книжки… Бувайте!..

      Ось він уже сам. Ураз спохмурнів його вид, і щось ніби нудьга чи турбота відбилися в очах. Він рішуче почав посвистувати, та помалу свист той стишувався й нарешті, саме тоді, як він наблизивсь до великого будинку на два поверхи, урвався зовсім.

      – Джо, це ти?

      Він, вагаючись, зупинився коло дверей до бібліотеки… Знав, що Бессі там ретельно готує свої лекції й напевне вже й упоралася з ними, бо вона ж завжди встигає зробити це до обіду, а доба вже надобід… А ось він то ще й не торкався до книжок. Це дратувало хлопця!.. А таки ж і справді: сестра молодша за нього аж двома роками, учиться в тій саме групі, що й він, та ще й випередила його з усіх предметів. Чорт батька зна що!.. Адже й він не безтяма якийсь, а ось так воно якось трапляється – і сам він не знає, як – щораз голову йому запорожняє щось інше – ну, певна річ, що тоді вже не до книжки!..

      – Джо, будь ласка, зайди сюди! – в голосі її бриніла ледве чутно жалісна нотка.

      – Ну, чого тобі треба? – відгукнувся він, поривчасто відкидаючи портьєру.

      Джо сказав це грубо, але глянувши на тендітну маленьку постать, яка пильно дивилася йому у вічі з-поза кучугури книжок, стосами нагромаджених на бюро, він враз пожалкував. З олівцем та зошитком у руках вона так скорчилася на величезному фотелі, що здавалася ще меншою й тендітнішою, ніж була справді.

      – У чому річ, сестричко?.. – підійшовши до неї, запитав він, на цей раз уже набагато ласкавіше.

      Схопивши його руку в долоні вона притисла її до щічки й пригорнулася до нього, мов те пташенятко до матінки.

      – Що з тобою коїться, Джо, любий мій? – шепотіла вона запитливо. – Скажи мені.

      Він не відповідав. Чи подоба ж йому сповідатися за те, що його турбує, цьому маленькому дівчатку, хоч там воно й вчиться краще за нього. Йому аж смішним здалося, що сестричка хоче довідатися, що йому не до шмиги!..

      «Яка в неї ніжна щічка!» – зауважив він, коли вона, голублячись, притулилася обличчям йому до руки. А проте, мерщій би вона пустила його руку… мерщій би покласти кінця оцьому мазьканню!.. аби вона тільки не образилася!.. – він добре знав із досвіду, що дівчатка ображаються з усякої дурниці!..

      Вона розтулила його пальці й поцілувала долоню. Немов трояндова пелюстка впала… Цей поцілунок мав виявити, що Бессі все ще чекає відповіді.

      – Нічого зі мною не коїться! – рішуче промовив він. Відтак цілком несподівано додав: – Батько!..

      Та турбота, що тьмарила йому обличчя, ураз заступила очі й дівчинці.

      – Адже він такий добрий, такий хороший наш татко, Джо, – зажебоніла вона. – І чом ти не слухаєш його? Він же тобі добра зичить і так небагацько вимагає!.. Ти ж такий розумний, куди розумніший за решту хлопців!.. Якби ти хоч трішечки взявся до науки…

      – Цього тільки й бракувало!.. Нотації!.. – спалахнув він, грубо висмикуючи руку. – Уже й ти берешся картати мене?.. Тепер черга за куховаркою і стайничим…

      Він засунув руки в кишені й утупив свій погляд у далечінь, у сумне й невтішне майбутнє, сповнене нескінченних вичитувань, а вичитувачам і ліку не скласти.

      – Так на оце ти мене й покликала? – спитав він, повертаючись до дверей.

      Вона знову схопила його за руку.

      – Ні, ні, не на це!. Але ж вигляд у тебе був такий збентежений, що мені здалося… – Голосок їй урвався. По хвилині вона мовила вже іншим тоном. – Я мала повідомити тобі, що цієї суботи ми збираємося улаштувати прогулянку в Окленд, у гори, що по той бік затоки…

      – Хто ж саме?

      – Мертл Гейс.

      – Ота лемішка! – ввернув Джо.

      – І зовсім