Пригоди «Сліпучого». Джек Лондон

рідний брат Червоньків! Розшолопав?..

      У такий спосіб Джо довідався ще про один звичай «пекельників», якого досі зовсім не знав.

      – Гаразд! – крикнув він, і войовнича кров ще більше в ньому закипіла від нестерпної кривди.

      – Ставай!..

      Цісавко, який був на рік молодший за Червонька, ураз виявив себе, як лукавий супротивник. Він уживав таких нечесних способів, що добродушному кочегарові не раз довелося втручатись, аж доки й другий паросток Симпсонівського роду не визнав своєї поразки.

      За цим разом Джо простяг руку по свого пакунка, без найменшого сумніву, що враз отримає його. Та ба! Між ним та його власністю став ще один хлопець, теж з яскраво-рудою розкудовченою кучмою на голові, і Джо враз угадав, що це третій представник родини Симпсонів. Являв він собою немов пізніше видання своїх братів, тільки трохи меншого формату і мав обличчя, густо вкрите ластовинням: це видно було в яскравому електричному світлі.

      – Ти не матимеш своїх літавців, доки не подужаєш ще й мене! – учувся тоненький, але загонистий голосок. – Я – Симпсон-Рудько, і ти не можеш вважати себе за переможця усієї родини нашої, доки не подужаєш і мене!

      Ватага аж загула із захвату, а Рудько скинув лахману куцину, став у позу й крикнув Джо:

      – Виходь!

      У Джо нили всі кістки й суглоби, з носа юшила кров, розтята губа опухала, сорочка була розпанахана від коміра й донизу… До того ж він страшенно стомився і важко відсапував.

      – Скільки вас там є, цих самих Симпсонів? – запитав він. – Мені час додому, а якщо вас там ще багацько, то й за ніч усіх не впораєш!

      – Я останній і наймоторніший! – відповів Рудько. – Подужаєш мене – й літавці твої! Це вже достеменна правда.

      – Хай буде так! – зітхнув Джо. – Візьмемося до бою!

      Меншенький Симпсон не мав ні сили, ані спритності братів своїх, але надолужував тим, що кидався, як та дика кицька, і добре таки дошкулив Джо.

      Джо іноді здавалося, що він не вистоїть проти наскоків цього маленького, але скаженого вихору, та, напружуючи всі сили, він не хилився таки. Його підбадьорювала думка, що він б’ється за принцип, як колись за ідею билися його пращури. Уся честь «Верховини», здавалося йому, була на карті зараз, і він, як «верховинець», мусів битися до останку.

      Отже, він стійко боронився від тисячі ненастанних наскоків свого ворога, оборонився, аж поки молодший і не такий досвідчений представник виснажився вкрай і, повалений на землю, визнав, що трапилося щось нечуване: родина Симпсонів уперше зазнала поразки.

      IV. Є й на вовчика куля

      Минула якась хвилина, й «верховинцям» довелося упевнитися, що тут, у «Пеклі», ні на що не можна покластися.

      Не встиг ще Джо знову заволодіти своїми літавцями, аж раптом трапилося щось несподіване: усіх його ворогів, та ще й з кочегаром на додачу, ніби вітром здмухнуло: кинулися врозтіч так самісінько, як утікали перед тим вуличні дітлахи, угледівши Симпсонову ватагу. Певно, їхнє місце заступала якась ще можновладніша сила.