Пригоди «Сліпучого». Джек Лондон

наважується отак патякати!..

      – Та кинь ти його до біса! – нишком шепнув Чарлі, – що вони там варті, оті літавці! Кинь! Нам треба якомога швидше видертися звідси!..

      – Ці літавці – мої, – уперто й з притиском протяг Джо. – Вони мої, і я стою на тому, щоб мені їх повернули!..

      – Адже не можеш ти битися із цілою ватагою! Якщо ти подужаєш його, то певна річ, на тебе накинуться вони всі, – силкувавсь умовити його Фред.

      Цю таємничу розмову пошепки Червонькова ватага зрозуміла так, ніби Джо завагався, і знов усі завили й заголосили, мов зграя вовків.

      – Злякався, злякався, – глузували й дражнили його оті малі паливоди. – Ач кирпу гне, едукований, чемненький! Що, може, боїшся чисту сорочечку закаляти? Чи матінки страшно? Ой-ой-ой, то-то лаятиме!..

      – Цитьте! – владно гукнув ватажок. Галас умент угамувався.

      – Ти віддаси мені моїх літавців? – рішуче поступаючись уперед, запитав Джо.

      – А ти битимешся за них? – запитанням відповів Симпсон.

      – Так! – відказав. Джо.

      – Бійка! Бійка! – знову завила ватага.

      – Ну, а я буду стежити, щоб билися чесно, як слід, – озвався раптом ззаду чийсь здоровий басюга.

      Усі у момент повернулися до чоловіка, який, непомітно наблизившись, проголосив це…

      У світлі електричного ліхтаря, що ясно горів на розі, вони побачили здоровенного мускулястого парубка, одягненого, як робітник. Ноги йому були взуті в чоботи із товстої шкіри, широкі штани підперізував вузенький чорний ремінець, а на голові мав він чорну засмальцьовану шапку. Обличчя було в сажі, з-поза грубої, синьої розхристаної сорочки визирала дебела шия й могутні груди.

      – А ви тут хто такий?.. – буркнув Симпсон, якого дратувало втручання стороннього.

      – Тобі до цього зась! – відсік йому торочки приходько. – А втім, якщо вам цікаво, то слухайте сюди: я кочегар на китайському пароплаві, а ось тут пильнуватиму, щоб билися чесно. Це моє діло. А ваше додержувати чесної бійки. Ну, починайте. Не воловодитися ж нам отут до світанку!..

      «Верховинцям» було на руку втручання кочегара, але Симпсонові й товаришам його це було не до смаку.

      З хвилинку порадившись зі своєю ватагою, отаман доручив одному з товаришів, свій пакунок і ступнув наперед.

      – Виходь, чи що?.. – гукнув він Джо, заразом скидаючи куртку.

      Джо віддав Фредові свою куртку й враз був уже поруч із Червоньком. Обидва піднесли догори стиснуті кулаки й стали один проти одного. Симпсон перший зробив напад, люто огрівши супротивника та й хвацьки ухилившись від одвітного удару. Джо відразу оцінив Червонькову спритність, але це ще більш підбурило його, хоч би там що, а здобути перемогу!

      Присутність стороннього свідка в особі кочегара стримувала активність ватаги: хлопці обмежувалися тим, що лише підбадьорювали Червонька та глузували з Джо. Борці кружляли один навколо одного, заходили й так, і сяк, нападали, відстрибували й взаємно навішували неабиякі намордасники та гупаки. Але й те, як вони стояли, й те, як саме билися – усе було в них неоднакове: Джо стояв прямо й високо піднісши