Пригоди «Сліпучого». Джек Лондон

і глянув на сина.

      – Де ж ти був пополудні? – запитав він.

      – Я перевозом поїхав до Окленда, – лаконічно відповів Джо, не морочачи голову, що й досі боліла, якимись дипломатичними викрутами.

      – Цебто «стрекача дав», як кажуть?

      – Так, сер! – відказав син.

      – Увечері проти іспитів, замість подбати за них, ти втік із дому й устряв десь у бійку з якимись волоцюгами. Я тоді нічого не сказав тобі. Я ладен був зовсім поставити хреста на цій пригоді, якби ти другого дня поскладав, як слід, свої іспити!

      Джо не було чого відповідати. Він відчував, що має деякі виправдання, але певен був, що батько їх не зрозуміє, отже, й уся балачка буде ні до чого.

      – Перший твій ворог, Джо, – це недбалість і брак уваги! Тобі бракує, бачу, суворої дисципліни, якою досі тебе не сковувано. І ось допіру мені спадає на думку, чи не варто б віддати тебе до якоїсь військової школи, де усі чисто твої обов’язки крізь цілу добу відбуватимуться за якнайсуворішим розподілом…

      – Ох, татку! Ти не розумієш мене, не можеш зрозуміти! – вибухнув нарешті Джо. – Я силкуюся вчитись, якнайчесніше намагаюся, та чогось – сам не знаю, чого саме – анічогісінько з того не виходить!.. Може, я загалом такий нікчема або, може, моє єство не сприймає науки… Мене кличе до себе світ, я хочу побачити життя, сам жити! Не треба мені ніякої військової школи. Краще я подамся на море, кудись, де я міг би щось робити й чимось бути!

      Містер Бронсон лагідно дививсь на сина.

      – Тільки через науку може людина сподіватися, «щось зробити» й «чимось» стати у житті… – промовив він.

      Джо розпачливо махнув рукою.

      – Я співчуваю тобі й розумію тебе! Але ти ще дитина, як отой горобчик за вікном, якого ми допіру бачили. Якщо тобі несила примусити себе вчитися тут, вдома, то й далеко від дому, в тому світі, що – як тобі здається – кличе тебе, ти теж не матимеш волі виконувати ту роботу, яку покладе на тебе той світ! Я залюбки відпущу тебе, Джо, скуштувати цього вільного життя, але тоді, як скінчиш школу, перед університетом.

      – Пусти мене тепер! – мимохіть скрикнув Джо.

      – Ні. Ще рано. Не виросли ще гаразд твої крила. Думки й ідеали в тебе ще не сформувалися доладу, не усталилися!..

      – Коли ж я незугарний учитися! – загрозливо скрикнув Джо. – Знаю, що не вчитимусь!

      Містер Бронсон подивився на свого годинника й наважився йти з кімнати.

      – Я ще поміркую. Не знаю, що буде краще: чи відразу віддати тебе до військової школи, чи ще трохи залишити в оцій.

      На відході він ще на мить зупинився й, озирнувшись, мовив:

      – Пам’ятай лише, Джо, що я не гніваюся на тебе. Мене тільки жаль та прикрість бере!.. Ти поміркуй як слід про все, за що ми зараз розмовляли, а ввечері скажеш мені, на чому ти станеш.

      Він пішов, і незабаром Джо почув, як грюкнули, зачиняючись за батьком, сінешні двері. Хлопець сів на великий фотель і склепив вії.

      «Військова школа! О, цієї установи він боявсь, мов звірятко пастки!.. Ні, туди то вже він ні