Пригоди «Сліпучого». Джек Лондон

тобре, туше тобре, – похвалив француз, коли Джо перескочив через поручні кокпіту. – Чудофо! Фі бутете гарний моряк! Я це вше знай!

      Фриско-Кід підняв покришку однієї зі скринь у кокпіті й запитливо поглянув на Піта-Француза.

      – Конешно, – відповів той, – чіпляйте ліхтарі. Фриско поніс до каюти запалювати червоні та зелені ліхтарі, потому вони разом із Джо пішли на передок, щоб начепити їх на нарядді.

      – Сьогодні вони не братимуться до своєї роботи, – стиха сказав Фриско-Кід.

      – До якої роботи? – спитав Джо.

      – Та до тої великої, про яку я казав. Десь тут поблизу вони мають її обробити. А справа, здається, серйозна, бо Піт щось ніби вагається, боїться чи що. Червоний Нелсон, той коли завгодно ладен на все, та лихо в тім, що, мабуть, він не має певних відомостей, і без Піта-Француза йому нічого не можна починати.

      – А куди ж ми зараз прямуємо? – спитав Джо.

      – Не знаю… наче в напрямку Острейкових мілин.

      Ця прогулянка обійшлася без будь-чого надзвичайного. Серед ночі несподівано подув ходовий вітер і вперто дмухав із годину. Відтак попустив і зробився несталим, подуваючи то з того, то з іншого боку. Піт-Француз не відходив від стерна, тоді як Джо й Фриско-Кід або натягали, або тримали на ослабі відповідні шкоти.

      Джо сидів і дивувався з того, як француз знає, куди скеровує судно. Йому здавалося, ніби вони блукають у непроникливій пітьмі, що огортала їх. Високо в повітрі з Тихого океану насувався густий морок, і хоч самі вони проходили під ним, проте він огортав їх страшенною пітьмою, заступаючи світ зірок.

      Та Піт-Француз, ніби інстинктивно, угадував потрібний напрямок і, відповідаючи на запитання здивованого Джо, вихвалявся, що «чув нюхом».

      – Я почуфайт, коли пуде прибій, фітер, фтача, я нафіть земля почуфайт, – пояснював він, – запіфняю фас. Чому, я сам не росумій, я лише знайт, що земля. Я почуфайт так тобре, як коліп мій рука виростаф дофгій, дофгій, на кілька міль дофгій, і я земля нею зачіпаф, і почуфаф, що ось фона тут лешит.

      Джо запитливо поглянув на Фриско-Кіда.

      – Це так, – ствердив той. – Коли довго живеш на воді, починаєш почувати землю здалека. Коли маєш добрий нюх та відчуваєш дух землі, ще затим її побачиш.

      Щось по годині Джо із того, що робив француз, зрозумів, що вони наближаються до мети. Він якось зосередився й те й робив, що вдивлявся вперед у темряву, наче очікуючи, що там ось-ось повинно щось заманячити. Джо, хоч як вдивлявся, а нічого, крім пітьми, не бачив.

      – Кід, вимірюфати, – скомандував Піт. – Я гадайт, що вже час.

      Фриско-Кід зняв зкріплену на даху каюти довгу тонку ялину, став посеред судна й спустив кінець ялини у воду насторч.

      – Близько п’ятнадцати футів, – відрапортував він.

      – Дно який?

      – Мул.

      – Трішечки почекайт і зноф міряйт.

      За п’ять хвилин ялину знову спустили у воду.

      – Дванадцять футів… скойки.

      Піт-Француз, зрадівши, тер руки.

      – Туше