Пригоди «Сліпучого». Джек Лондон

почуття.

      – А, ось що, фін не хоше, шоп я його назфаф ляскафий імена. Такий гра буфайт міш матрос. Ну, тафайте… Як це казаль… фсе прощайт і фсе сабувайт. Тобре? Туше тобре, прощайт і сабувайт.

      Він протягнув Джо свою руку, але той не взяв її. Фриско- Кід ухвально хитнув головою, а Піт-Француз, усе ще знизуючи плечима й посміхаючись, пішов до каюти.

      – Фі спускайт грот і прямуйт на Мисливський мис! – крикнув він звідтіль. – Я сготую обід сам, і фі побашите, що фін пуде туше смашний. Піт-Франсус – фелйкий майстер щото кулінарія.

      – Він завжди так, якщо хоче звести на лад, то враз добрішає і сам готує обід, – становлячи румпеля на місце й виконуючи наказ, увернув Фриско-Кід. – Але надто йняти йому віри не слід, – додав він.

      Джо потакнув головою, але нічого не промовив. Йому не хотілося говорити. Він ще весь тремтів від усього, що допіру пережив, і, перевіряючи себе, не міг знайти нічого такого, чого б йому треба було соромитись!

      XIII. Заприятелювали

      Опівдні знявся морський вітер і дедалі то міцнішав, налітаючи тепер подувами з Тихого океану. Острів Янголів швидко зникав позаду, а берегова смуга Сан-Франциска, що повз нього, ніби виорюючи воду, йшов «Сліпучий», чимраз яскравішала. Незабаром вони вже на превелику силу продиралися між незчисленних суден, що прийшли сюди з усіх усюд.

      Відтак їм довелося перетинати лінію, якою ходили напхом набиті пасажирами фері-боти, що крейсували між Сан-Франциско та Оклендом. Один із таких пароплавів-паромів проходив так близько повз них, що пасажири стовпилися біля облавка подивитись на гарного вітрильника й хлопців, які сиділи в його кокпіті. Джо заздро дивився на обличчя, що схилилися понад поручнями. Усі вони йдуть до себе додому, а він навіть не знає, де саме опиниться з волі Піта-Француза. Він мало не загукав: «Рятуйте!» – та вчасно схаменувся, зрозумівши все безглуздя такого вчинку. Він відвернувся й очима мимохіть почав блукати по горішній, огорнутій димом, частині міста. Він дивився й думав, які дивні шляхи людей і кораблів на морі. Фриско-Кід скоса стежив за ним і так вірно вгадував його думки, наче б той їх голосно проказував йому.

      – Мабуть, родичі там десь угорі? – несподівано запитав він, махнувши рукою в напрямку міста. Джо навіть здригнувся з подиву, що його думку так вірно вгадано.

      – Так, – сказав він просто.

      – Розкажи мені про це.

      Джо живо змалював йому своє рідне гніздечко; йому доводилося пригадувати найменші подробиці, бо Фрискові запитання одно одне побивали. Усе його цікавило, а надто місіс Бронсон та Бессі. Запитанням про дівчинку, здавалося, кінця-краю не буде. Деякі з них були такі незвичайні та невихитрувані, що Джо ледве стримував усмішку.

      – Тепер розповідай про своїх, – закінчивши нарешті, свої оповідання, сказав Джо.

      Обличчя Фриско-Кіда раптом немов закрижаніло, прибрало якогось суворого вигляду, що його Джо досі ще не бачив. Він стояв, недбало похитуючи ногою туди й сюди, а тоді похмуро поглянув угору, на гротові блоки, де, між іншим, усе було гаразд.

      – Ну,