Пригоди «Сліпучого». Джек Лондон

Сонце зайшло, вітер ущух, і «Сліпучий» ледве посувався вперед. І раптом вони побачили, що просто їм назустріч, забираючи вітрилами рештки вітру, йде інший шлюп. Фриско-Кід одразу ж упізнав у ньому «Північного Оленя». Піт-Француз, пильненько придивившись, притакнув і, вочевидь, зрадів цій зустрічі.

      – Це судно Червоного Нелсона, – повідомив Фриско- Кід Джо. – Він відчайдух; але як орудує, то вже не схибить! Я боюся, коли він з’являється. Він завжди заварює щось непевне; оце вже вони наважилися на якусь велику справу й хочуть утягти до неї й Піта. Піт-Француз завжди краще за них поінформований у будь-якій справі.

      Джо головою потакнув. Він із цікавістю дивився на вітрильника, що наближався до них. Хоч на розмір він був і трохи більший за «Сліпучого», та збудовано його за тим самим типом: усе розраховано на швидкість ходи. Розміри грота нагадували ті, що бувають на перегонових яхтах, і на ньому стриміли кінці для трьох рифів на випадок бори. На нарядді й на чардаку все було на своєму місці, й не було нічого зайвого. Починаючи з бігучого такелажу й закінчуючи стоячим, усе доводило, що тут панує лад і керують чудові моряки. «Північний Олень» підходив до них у згустілому присмерку й нарешті став на кітву недалеко від них. Піт-Француз зробив те саме, і відтак човном попрямував візитувати їх. Хлопці, чекаючи його повернення, простяглися на даху каюти.

      – Подобається тобі це життя? – порушив мовчання Джо. Фриско-Кід підвівся на лікоть.

      – Як сказати? І так, і ні. Мені подобається ця морська прохолода, солона морська вода, я люблю цей простір, я люблю волю, але не люблю я… – він замовк, наче язик відмовлявся коритись йому, відтак раптом випалив, – крадіжу не люблю!

      – Чого це ти тоді тут залишаєшся?

      Цей хлопець подобався Джо більше, ніж він наважувався сам собі признатись, і тепер його несподівано охопив місіонерський запал.

      – Кину, як навернеться щось інше.

      – А чому не зараз?

      Джо став уже на тому, щоб зробити це зараз; і якщо цей хлопець теж вирішив утекти, то чому б їм не чкурнути удвох?

      – Куди я піду? Що я робитиму? У мене на всьому світі немає жодної душі, що могла б мене підтримати… ніколи не було. Я вже намагався одного разу й дістав такої пам’ятки, що вдруге так наосліп не зроблю!

      – Ось що, якби мені з усієї цієї історії видертися, то я прямуватиму простісінько додому. Я починаю гадати, що батько мій урешті-решт таки мав рацію. Ну, так ось, чому б і тобі не податися разом зі мною?

      Це був безпосередній необміркований порив душі, і Фриско-Кід зрозумів це.

      – Ти сам не знаєш, що кажеш, – сказав він. – Ти лише уяви собі, що ось я раптом з’явився разом із тобою до твого батька. Як ти гадаєш, що він на це скаже? Що скажуть інші? Що він про мене думатиме? І що він зі мною зробить?

      Джо стало якось прикро. Він відчув, що під впливом моменту зробив пропозицію, яку виконати не зможе. Тепер він собі яскраво уявляв, що це було б, коли б він з’явився до батька в дім із таким невідомим для нього суб’єктом, як Фриско-Кід; ні, про це й думки не може бути. Забуваючи про своє скрутне становище, він думав тепер лише