Диктатор. Сергій Постоловський

рвалися до влади. Біда була в тому, що він не знав тих нових, адже усе своє життя був прикутий до однієї групи, що вважалася опонентом усього нового та демократичного. І це було проблемою, про яку він знав і думав, як упоратися з нею.

      «Треба розширювати ринок!» – вперто сказав він собі і йшов Києвом, упевнений, що доля буде до нього ласкавою.

      І вона стала для нього ласкавою, коли один іміджмейкер сказав, що наразі знайомому генералу потрібна якісна аналітика, і він дав контакт генерала Кутньому, а потім вони зустрілися і генерал, тримаючи у своїх руках аркуші паперу, зачитав Миколі Сергійовичу біографію його, Кутнього, життя. Навіть із тими фактами, які Кутній, як йому здавалося, вдало приховав від усіх. Після цього Микола Сергійович забув і про кандидата в президенти, і про старих замовників, і про усіх вірогідних нових. Він дивився тільки на свогознайомця.

      – Ви так перевіряєте усіх потенційних партнерів? – спитав генерала Кутній.

      Той зміряв його поглядом і сказав:

      – Не партнерів, а найманих робітників. Ви станете моїм найманим робітником. Можливо, з гарною заробітною платою. Але відтепер увесь ваш час, ваші сили та ваш інтелект повинні концентруватися виключно на тих завданнях, які я ставитиму перед вами. Ніяких інших клієнтів! Жодних фрилансів! Працюєте виключно на мене. Усі сили – на мої завдання! Ані кроку в сторону!

      – Я маю час, аби подумати? Можливість відмовитися?

      Генерал зітхнув, узяв аркуш чистого паперу, написав щось ручкою і простягнув його Кутньому.

      – Це ваша заробітна плата на місяць. У євро. Часто будете працювати без вихідних. Будуть і відрядження. Два-три рази на рік зможете брати відпустку. Коротку. Не більше п’яти-семи днів. Якщо спрацюємось, років за два отримаєте ще квартиру.

      – А кар’єрні бонуси?

      – Ви будете звітувати виключно мені. Вважайте це вашим кар’єрним бонусом. Багато хто з ваших колег про таке навіть і не мріє.

      – Але чому саме я?

      – Ви здалися нам перспективним. Побачимо, чи не обманюємо ми себе.

      – Ми – це хто?

      – Рано вам ставити такі питання. Поки що рано.

      – І що я маю робити?

      – На жаль, про це я можу вести з вами розмову виключно після вашої згоди.

      – Але ж…

      – То що скажете?

      – Навіть…

      – Виходити на роботу з вівторка. У понеділок навіть кораблі з гавані не виходять. Додаткову інформацію отримаєте у мого помічника.

      – І все ж таки…

      – Вам не подобаються наші умови?

      – Не в цьому річ…

      – Тоді не перебивайте мене, будь ласка! Я так розумію, що ви з нами?

      Генеральська тональність, його стрімкий та тяжкий погляд, дихання, все це тиснуло на Миколу Сергійовича, і він зрозумів, що пірнає у невідомість тільки тоді, коли сказав:

      – Гаразд, я з вами. Подивимося, що з того вийде.

      – Або пан, або пропав! Поважаю! Люблю таких, як ви, – засміявся генерал.

      – Яких?

      – Ризикових