Диктатор. Сергій Постоловський

і монологи про героїзм мертвих. Шкода тільки, що вони так і не змогли говорити про щастя живих. Бо ж боротьба за владу перекреслювала як щастя живих, так і скорботу за мертвими, які йшли на Донбас, аби захистити свою країну, поки інші грабуватимуть її на очах у всього українського народу, що бажатиме перемоги над корупцією, але не матиме достатньої волі, аби раз і назавжди покінчити з системою, яка перекреслювала майбутнє, бо діяла в інтересах меншості, поки більшість воювала, бідніла, а десь уже й жебракувала, все ще сподівалася, вірила, молила, але у відповідь отримувала страшну тишу, холодну байдужість тих, хто своєю жадібністю перекреслював майбутнє сорока п’яти мільйонів живих людей. Такого не можна було пробачати, і незакінчена революція намагалася сказати про це, але голос її тонув у гучному реготі розгнузданого грабежу.

      Тієї весни, коли усе розгорнулося і трапилося те, що трапилося, він щойно припинив працювати тепер уже на злочинну владу, але на весну обіцявся контракт на одного з кандидатів у президенти. Кандидат був не з лідерів, проте інших варіантів у нього просто не було.

      Професія політтехнолога вимагала від нього декількох обов’язкових речей.

      По-перше, він мусив і надалі писати, говорити, давати коментарі, робити прогнози, які за місяць-другий буде сам же спростовувати й пояснювати, чому трапилось так, а не так, як він те прогнозував. Публічність, постійна інформаційна присутність сприяли зростанню його капіталізації на ринку. Ціна питання для його клієнтів залежала від самого клієнта і те, як йому вдасться продати свій імідж. Але не тільки.

      Іншим важливим фактором були знайомства і зв’язки у світі української політики. Як центральної, так і регіональної. І вже на основі таких знайомств починалися розмови, перші фрази без особливого значення, обмін візитівками, обговорення спільних знайомих і загальної ситуації в країні, місті, селі чи селищі. Після того, коли все вже зводилося до корупції й небезпеки дострокових виборів, він замовкав, робив серйозний вигляд, дивився повз клієнта і чекав, коли той сповістить про своє рішення балотуватися. І саме тут, окрім медійності, в нього був ще один козир, яким він бив карту клієнта. Він мав знання.

      Чоловік виріс в оточенні книг і на момент нашої розповіді одночасно читав дві-три книжки, аби йти далі у своєму інтелектуальному розвитку, незважаючи на часи, владу, ідеологію та курс, яким рухатиметься Україна. Розумні люди тепер були потрібні, як ніколи.

      Він міг змішувати смачні словесні коктейлі з Ремарка, Гемінґвея, Фіцджеральда (особливо подобався жінкам), Памука (знати цього турецького лауреата Нобелівської премії з літератури вважалось правильною справою) чи Льйоси (відкривши колись давно його книжку «Тітонька Хулія та писака», він вже не зупинився, аж поки не проковтнув інші твори письменника, стежачи за усім, що може бути сказаним та написаним великим перуанцем Маріо Варґасом Льйосою) та Фукуями, Кіссинджера, Хантінґтона і Джозефа Ная[22], говорити про шпигунський роман ле Карре, порівнюючи його з роботами

22

Френсіс Фукуяма, Генрі Кіссинджер, Семюель Хантінґтон, Джозеф Най – американські політологи, експерти з галузі міжнародних відносин, демократії та владарювання.