Диктатор. Сергій Постоловський

Його любили бідні. А бідних у ті часи була переважна більшість. Ось так, синку. Знай свою історію! Роки були цікаві. Трагічні та величні часи! – і лише після цього я зрозумів, з якою несамовитою силою мій дід любив ті далекі роки. А ще я зрозумів, як палко він любив Україну і як істинно вірив у справедливість тієї політики, яку сповідував Диктатор, ламаючи старе, аби на руїнах занепаду будувати зовсім іншу державу, яка вже ніколи не буде схожою на ту Україну, яку знали в світі на початку ХХІ століття. То буде інша якість влади, інакший світогляд, життя заради громадян, в яке вже ніхто не вірив. То буде дійсно перемога перемог, але перш ніж вести розмову про перемогу, ми неодмінно маємо сказати і про зраду, яка стала модним псевдоінтелектуальним трендом тих років, що йшли одразу за незакінченою революцію.

      2014–2019 роки

      Про зраду

      Усе стало іншим в Україні. Драматичнішим та песимістичнішим. Повсюди жила суцільна «зрада», яка народилася на Майдані і множилася країною, об’єднуючи різних людей у їхній спільній зневірі.

      Перший рік після революції промайнув у тяжких втратах в боях за Донбас та президентських і парламентських виборах, коли до влади остаточно прийшли ті, хто мав продемонструвати «життя по-новому з сильним прем’єром для складних часів».

      Не вийшло!

      Не вдалося!

      А може, взагалі не планувалося?

      Така вже була сумна традиція, що українські політики, які ставали на п’єдестал найвищої влади, не спромоглися продемонструвати «українське диво». Ні економічне, ні соціальне, ні політичне. Мабуть, кожен з керманичів розумів свою високу державну місію виключно у його особистих категоріях, що минали горизонти державного, обмежуючись вузькими і підступними егоїстичними інтересами легкої наживи та зловживання службовим становищем. Здавалося, що революція, війна, втрата Криму, стільки жертв – все це вплине на світогляд людей. Не судилося. Не сталося, бо як тільки ті люди потрапляли до владних кабінетів, усі їхні гасла залишалися за парканами та стінами установ, в яких жила держава, а з нею і корупція.

      У 2015 році «суцільна зрада» тільки посилювалася. На те були об’єктивні причини. Вітчизняна економіка не демонструвала успіхів, ціни й тарифи на комунальні послуги росли (так Україна наближалась до європейських стандартів), доходи населення були мізерними, на фронті гинули українські воїни, люди все частіше задумувались над питанням, чим, власне, усе це скінчиться. І чи заради такого вертепу й хаосу була революція?

      Критиків влади в той постреволюційний період було в Україні достатньо. І, чесно кажучи, вони мали на те право. Шкода, правда, що більшість із них критикували владу з простої причини власного бажання самим стати тією владою. Навіщо? У кожного своє его.

      Конспірологи публічно заявляли про наміри масонів штучно зменшити населення України, а саму нашу державу перетворити на сировинний придаток. Для цього буцімто і кандидатури владарів підбиралися. Хтось казав про класичну