Диктатор. Сергій Постоловський

Шевцова його ж колегами встановлені мініатюрні засоби прослуховування, які фіксують найнепримітніші звуки.

      Ситуація кризова.

      Стріляти в Погодіна у центрі Москви в ті дні середини нульових – небезпечно. Аби наважитися на такий крок, потрібно мати серйозні причини. Погодін – людина генерала. Цими словами визначається його місце у силовій ієрархії Москви, а за нею і усієї Росії.

      О 15:00 Олег Шевцов виходить зі свого помешкання, чимчикуючи вулицями Москви, не розуміючи напрямку руху та кінцевої цілі. Він гуляє містом, аби з голови вивітрилися дурниці, а холодний розум став на заваді емоціям. З його голови ніяк не йдуть слова Погодіна про жінку, яка має померти чи то бути вбитою. Що це за жінка? Чому вона має померти? І кому така смерть принесе хоча б якусь користь?

      Він не каже про жінку ані генералу, ані тому неприємному типові з Кремля, бо знає, що мусить мовчати. Так учить його Погодін. Так підказує саме життя. Те, що знають двоє, потрібно ховати, запихати у самі нутрощі своєї пам’яті, свого розуму. І запхнувши те знання, мусиш рухатися далі, аби боротися у цьому світі з покидьками, які хочуть твоєї смерті.

      Тим часом жінка, про яку говорив Погодін, виходить із супермаркету. У її руках пакети з продуктами і жіноча сумка. Вона відчиняє свої «Жигулі» десятої моделі, кладе пакунки, заводить двигун і починає рухатися у напрямку вулиці Лісної, що в самому центрі Москви.

      Шевцов нервує. Він не любить невизначеності і таємниць. Особливо чужих таємниць, які стрімголов уриваються в його життя. В таких таємницях завжди видніється небезпека, в них є застереження, що кожен новий крок може стати останнім. Олег знає це і розуміє, що всередині нього починає наростати параноя.

      – Без істерик, Шевцов! – наказує він собі і рухається далі у напрямку лікарні, де в окремій палаті під посиленою охороною лежить його поранений шеф.

      Жінка кермує авто дуже уважно. Швидкість не перевищує 60 км/год. Вона звикла до своїх «Жигулів». Вона давно вже могла купити собі іншу машину, кращу і комфортнішу. Але не робить цього. Її виховання заперечує міщанський кітч, пафос та вихваляння. Її виховували так, аби вона жила чесною і порядною, а єдиною своєю зброєю мала виключно власний розум.

      Перед ним мчать вагони метро. Він стоїть на станції і не чує людський галас, не бачить натовп, що поспішає у своїх справах.

      «Кого ж це мають убити? Що коїться з нами? Хто стріляв у шефа?» – питання без відповідей атакують його розум, наче рій бджіл. Він би і радий відбитися від тих питань, але наразі вони демонструють більшу силу, аніж це здатен зробити сам Олег Шевцов.

      Жінці сорок вісім років. Вона заміжня, має двох дітей. За іронією долі, вона народилася у Нью-Йорку, у сім’ї радянських дипломатів. Її дівоче прізвище Мазепа. Вона більше українка, аніж росіянка. Можливо, українські гени і штовхають її у напрямку боротьби за правду і справедливість. Теми, які вона висвітлює у своїх матеріалах, – вкрай небезпечні та неприємні для можновладців Російської Федерації. Ці теми болять владі, бо показують істинну її сутність.

      Він заходить у вагон