Диктатор. Сергій Постоловський

перших двох років війни зрада досягала стадії справжньої шизофренії, яку вміло підігрівали як у самій Україні, так і з Москви. Ментальність українського народу мала ще й свою специфіку. Та ментальність дивилася навіть на перемогу з погляду зради, шукала кволі місця, діставала з шафи приховані скелети, говорила на біле чорне, а на чорне біле і переконливо казала українцям, що та перемога – то теж суцільна й цинічна зрада.

      У таких умовах були потрібні справді радикальні зміни. Але їх не було, хоча про них говорили, на них чекали, сподівалися, дехто ще не переставав вірити у прорив, проте минав час, щодня у новинних стрічках українці читали про нових загиблих у жорстокій війні, за якими йшли повідомлення про черговий хабар, яке вже за рахунком викриття, про будинки-палаци та автомобілі преміум-класу, про коханок і «діамантових прокурорів» й офшорні запаси тих, хто з обов’язку державницької посади мав з ними боротися, про відпочинки можновладців на екзотичних островах та Лазурному березі. Кланово-олігархічна фантасмагорія гуляла країною, веселилася в її великих містах, грабувала її села, залишаючи селян без їхнього єдиного багатства – землі, вела цілі війни за популярне у Китаї, Польщі та інших країнах каміння під дивною назвою «бурштин», рубала своєю мускулистою вправною рукою український ліс, який, перетнувши кордон, ставав уже словацьким, турецьким і румунським, купувала вугілля у проросійських бойовиків, а потім продавала його на внутрішньому ринку України, наче воно і не у сепаратистів куплене, взагалі вела торгівлю через лінію фронту, й усі прихильники зради досконало знали, що той, хто контролює блокпости на лінії розмежування, «заробляє» шалені гроші, а тим часом з країни виїжджала молодь, люди тікали геть, наче ті далекі емігранти початку ХХ століття, що рушали до Америки з Російської та Австро-Угорської імперій, Італії чи Греції, а в Україні залишалися ситі корупціонери, голодні пенсіонери та діти без майбутнього, люди спивалися, а ті, хто повертався з фронту, розуміли, що держава забула про них, наче їх ніколи і не було. Наче вони і не воювали за свою батьківщину.

      Помилкою, злою та безглуздою помилкою влади, було те, що вона – влада, сама підігрівала зраду, годувала її щодня новими темами та випадками, які пізніше, крізь десятиліття та роки, стануть українською історією, нагадуватимуть нащадкам того постреволюційного та воєнного покоління про те, що у світі є не тільки добро. У світі існує ще й зло, яке одягає різні маски, але завжди за тими масками ховається одна й та ж сама суть. Огидна, цинічна, неприємна суть жадібних і бездушних людей, які не бачать свого життя без легкої наживи.

      Політика влади не приносила позитивних результатів. Україна жила від кредиту до кредиту, а внутрішні чвари були небезпечнішим ворогом, аніж зовнішня агресія. Активістів та патріотів прямо з фронту відправляли до поліцейських відділків, а усі, хто мав нахабство критикувати владу, неодмінно отримували клеймо «агента Кремля». Ось так жила Україна після Майдану,