Диктатор. Сергій Постоловський

Читать онлайн.
Название Диктатор
Автор произведения Сергій Постоловський
Жанр Современная зарубежная литература
Серия
Издательство Современная зарубежная литература
Год выпуска 2020
isbn 978-966-03-9006-5



Скачать книгу

дуже тихо. Так собі – два хлопки, за якими лунають гучні постріли пістолета «Гюрза», на курок якого вправно тисне Шевцов і ховається у темряві між сходами та стінами під’їзду. Погодін лежить на сходах, а Олег, не припиняючи стріляти у нападників з «Гюрзи», вже дістає свого «Грача», яким намагається уцілити тих мерзотників, які стріляють у нього та його шефа.

      Раптом Олег чує, як відчиняються вхідні двері під’їзду і з прохолодою перших днів жовтня вривається дитячий сміх і два веселих молодих жіночих голоси. І тут до під’їзду знову повертається світло, що аж ніяк не влаштовує нападників. Погодін дістає пістолет, несамовито тисне на курок, кричить відбірним російським матом, і Шевцов розуміє, що цей полковничий мат умить змішується з криками справжнісінького жаху дитячих і жіночих голосів, які щойно знали і радість, і безпеку.

      Олег дивиться на нападників, які лежать на сходах між другим та третім поверхом у калюжах власної, ще живої крові. Очі їх розплющені. В них видніється одна лише порожнеча.

      – От суки, – чує Шевцов голос Погодіна і розуміє, що його шеф отримав поранення.

      – Куди? – кидається він до полковника.

      – У бік. Не знаю. Болить. Викликай хлопців. І «швидку». Скоріше! – голос Погодіна не говорить алкоголем. Це чіткі короткі накази старшого в умовах кризової ситуації. Щоби вижити, потрібно думати. Емоції та біль – йдуть геть, адже їм не місце там, де йде боротьба між життям і смертю.

      Погодін затискає правою рукою свій лівий бік, але свідомість його наповнюється легким туманом, він відчуває запаморочення, тіло стає неслухняним, туман робиться дедалі густішим, очі заплющуються, Шевцов не встигає втримати шефа, і той валиться на холодний мармур сходів, де і залишається до приїзду лікарів.

      Полковника оперують тієї ж ночі. Увесь цей час Шевцов перебуває спочатку у лікарні, потім на Луб’янці, де дає свідчення у справі замаху на них. Його не відпускають до самого ранку. Він йде з тієї жорстокої будівлі приблизно о восьмій годині, коли люди поспішають у своїх робочих справах.

      Під ранок встановлюють особи нападників. Вони – чеченці. Обидва – уродженці Гудермеса. Обидва воювали проти федеральних військ. На момент замаху – безробітні. Ідеальні виконавці волі інших.

      – Він говорив про Чечню? – питає Шевцова генерал Михайлов, який стоїть і над самим Шевцовим, і над Погодіним.

      – Ні, не говорив.

      – Про що він говорив учора?

      – Про матір, про дитинство.

      – Про що? Він був п’яний? Що з ним?

      – Напідпитку, але при пам’яті.

      – І що він розповідав про дитинство?

      Шевцов переказує оповідь Погодіна.

      – До чого це все? – питає сам себе генерал Михайлов.

      – Не знаю, – відповідає Шевцов. – Можливо, його щось бентежило.

      Генерал дивиться на Олега, потім переводить погляд на ще одного присутнього в кабінеті – чоловіка, що мовчки сидить за столом і не зводить погляду зі старшого лейтенанта Шевцова.

      – Ну, що скажеш? – звертається