Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів. Сборник

золота.

      – О мої вірні піддані, я вам подарую і три мішки золота, тільки воскресіть мені царицю!

      – Добре, царю… Але звели, аби всі живі повиходили з палацу, бо вони будуть заважати, – попросили купці-шахраї.

      Скоро у покоях не лишилося жодної душі.

      Купці-шахраї витягли із торби «чудодійний макогін» і почали бити ним по скляних шафах, дзеркалах і вікнах. Розбивали все, що тільки могли.

      Але мертва цариця і не думала вставати.

      – Ану, схопіть цих злодіїв, – крикнув цар своїм катам.

      Купців-шахраїв кинули до темниці. Відай, там їм постинали голови.

      І все.

      Розквитався

      Жив собі чоловік Омелько, та ходив він до моря на заробітки. Заробив за літо сорок шагів, прийшов додому, посправляв собі і дітям одежу та й каже:

      – Ну, за це літо добре попалось. Якби ще на зиму де шагів п'ятнадцять заробить, було б добре. Піду, може, ще де на роботу стану.

      Взяв на дорогу шагів п'ятнадцять і пішов. Іде собі та де не зайде в шинок, вип'є чарку, півшага заплатить, а півшага, каже, хай за вами, йтиму назад, то відіп'ю.

      От походив, походив, ніхто не найма. Аж зустрічають його попи з їхнього ж села.

      – Здрастуй, Омелько.

      – Здрастуйте, батюшки.

      – Чого це ти тут ходиш?

      – Та шукаю, де б найнятись. Тільки ніхто не наймає, думка вже й додому.

      – Сідай з нами, будеш нам коней доглядать.

      От де не зайдуть у шинок, по стакану вип'ють – гроші заплатять, а Омелько як іде вже з хати, скине шапочку та:

      – Що, хазяїне, квит? (Розрахувався, мовляв).

      – Квит, іди з Богом.

      Раз так, удруге. От попи і давай допитуватись:

      – Як так, ми, кажуть, гроші платим, а ти тільки скинув шапочку – і вже квит?

      – А це в мене така шапочка, тільки здійму, уже й квит.

      – Продай нам.

      – Купіть. Давайте тисячу рублів.

      Сторгувались, забрав він гроші, і пішли.

      А попи як приїхали, зараз лавки стоять. Піп поїхав товару набирати. Набрав всякої всячини, виходить з крамниці, скинув шапочку та:

      – А що, хазяїне, квит?

      – Ні, пожалуйте гроші.

      Він удруге:

      – Що, хазяїне, квит?

      – Який чорт квит, давай гроші!

      Піп сюди-туди, шатнувсь по знайомих, позичив десь, привіз товар додому та й не хвалиться. От зібравсь диякон – і той тієї ж. Позичив десь там, заплатив за товари, привіз та й не хвалиться. Поїхав ще й дяк. Та тому вже ніде було позичити, і приїхав ні з чим.

      – Що ж ви, каже, набрали товару задаром, а мені он що трапилось.

      – Е, брате, воно і нам таке. Ходім, кажуть, та вб'ємо його.

      А Омелько прочув це, нагострив косу і став під вікном. От поліз піп, а Омелько і зняв йому голову.

      – Що, ти скоро? – питають ті двоє. А Омелько ніби то піп:

      – Та лізьте швидше, бо самому страшно.

      Вони тільки в вікно, а Омелько й познімав їм голови. Познімав, взяв одного на лаві поклав, а тих заховав. Аж ось іде солдат.

      – Слухай, служивий, однеси сього попа в прірву, я тобі десять рублів дам.

      Солдат того попа на оберемок,