Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів. Сборник

ще хтось скаже, – думав він, – що це коза – не льоха, віддам її до дідька запівдурно. Най люди не сміються!»

      Підійшов до третього купця-шахрая.

      – На ярмарок ведете свою козу, ґаздо? – спитав той. – Скільки хочете за неї?

      – Аби тебе смерека втяла! – розсердився Дументій.

      – Я не про смереку, а про козу, вуйку. Скільки правите?

      – Сімсот лей!.. – сказав гуцул.

      – Даю триста, – і купець-шахрай схопився за гаманець.

      – Давай, бо світ, відай, навиворіт пішов. Уже й сам не знаю, чи я Дументій, чи Оксентій. Най його шляк трафить!

      Дументій узяв гроші й вернувся додому.

      Жінка вибігла назустріч:

      – За скільки продав льоху?

      – За триста лей…

      Вона сплеснула в долоні. Чоловік перепрошує:

      – Ти не сердься, жінко, бо то була не льоха, а коза. Всі так мені казали.

      – Перехрестися, дурню! І йди туди, звідкіля прийшов!

      Жінка схопила колотач і, як оса, – на нього.

      Напудився Дументій. Вибіг на дорогу. Йде і журиться. З чим іти до міста? Підійшов до верби, зрізав прутика, зробив собі свистало. Поклав його в пазуху і рушив до міста. Там було три великих ресторації. Дументій зайшов до кожної з них і кожному господареві мовив:

      – Даю тобі сто лей. Зараз я прийду до ресторації зі своїми друзями. Коли поїмо й вип'ємо, я свисну в оце свистало, а ти гукнеш у відповідь: «Все заплачено, паночку!»

      Після цього Дументій розшукував купців-шахраїв. Коли знайшов їх, то сказав:

      – Ходім до ресторації, бо я вам винен могорич.

      Купців-шахраїв не треба було довго просити на дурничку – пішли за Дументієм.

      Зайшли вони в першу ресторацію. Сіли за стіл. За якусь хвилину принесли їм усіляких страв і напоїв. А коли наїлися й напилися, гуцул витягнув із пазухи свистало і голосно зафівкав.

      – Заплачено, пане добродію! – гукнув господар і вклонився Дументієві.

      Перейшли до другої ресторації. Там теж понапивалися.

      Гуцул витягнув з пазухи своє фівкало і свиснув.

      – Заплачено, пане добродію, – вклонився господар.

      Погостилися у третій ресторації. І там Дументій витягнув із пазухи свистало. Досить було фівкнути, як господар мовив:

      – Заплачено, пане добродію!

      Купці-шахраї дуже здивувалися. Захотіли придбати собі Дументієве свистало.

      – Вуйку, що ви хочете за те фівкало?

      – Е-е-е, воно у мене чарівне, я не продаю.

      – Але ми вам заплатимо стільки, скільки скажете, – умовляють гуцула.

      – Три тисячі лей!

      Купці-шахраї аж пересіпнулися. Та витягли три тисячі лей і заплатили чоловікові. Дументій схопив гроші та й – додому.

      Купці-шахраї повешталися по ярмарку, а коли зголодніли, зайшли до ресторації. Наїлися, напилися, потім один вийняв із кишені свистало. Господар ресторації мовчки подивився і не сказав нічого. Тоді свистіли усі три купці-шахраї, аж почервоніли. Люди позбігалися до них, як до комедіантів.

      – Заплачено? – спитали купці-шахраї.

      – Ні! Ви мені не свистіть у своє дурне свистало, а давайте гроші! –