Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів. Сборник

і той, і той.

      Але найстарший син каже:

      – Де ж би я тата пустив до чужих людей! Жив у мене, то най далі живе. Я, тату, ще вас годен утримувати.

      Середущий також каже йти до нього, наймолодший бере до себе.

      Вирішила громада:

      – Най батько живе, у кого сам хоче, у кого буде йому найліпше.

      Йде до найстаршого сина.

      Той вже так коло нього ходить, а невістка скаче: схоче їсти – то їсть, випити – то випити, а курити – є закурити. Через місяць йде до середущого. Той ще ліпше перед батьком кладеться. Минає місяць, старий іде до наймолодшого. Той вже не знає, що старому дати. Так батько жив собі у синів до похилого віку. Але старість робить своє. Хоч жив у добрі-гаразді, треба вмирати.

      Справили сини йому великий похорон: найняли оркестр, зробили гостину, – так хоронили, як царя, бо думають, що все окупиться.

      Після похорону збираються всі у війта, аби поділитися грішми. Одна невістка взяла з собою торбинку на гроші, друга взяла торбинку й третя прийшла з торбинкою. Сини небіжчика принесли ключ. Розімкнули залізну скриньку, а там повно череп'я і папір. Вони думали, що заповіт, і читають. А там написано: «Дякую вам, сини дорогі, що я з вами добре віку дожив».

      Поставали усі навколо скриньки і стоять – не знають, що сказати.

      Убогий та багатий

      В іншому царстві, у козацькому гетьманстві, у такому селі, як Пикарі, там жило два брати: один убогий, другий багатий. От у багатого дуже багато усього було, тільки не було дітей. А у бідного – тільки парка воликів, а дітей купа.

      Ото заробив убогий брат десь грошенят і надумав собі, що робити, щоб більше було: прив'язав їх до палички з капшучком – і пішов до багатого брата, до комори, і знайшов дірку таку, що уліз той капшучок із грішми, а сам держить за паличку та й хитає, приказуючи:

      – Ідіть, гроші, до грошей! – (Щоб, бачте, гроші братові йшли до його грошей, у капшучок).

      От поки гойдав, поки ниточка розв'язалася – упав туди капшук із грішми, у комору, до братових грошей, а він вийняв саму паличку.

      – Отак, – каже, – братових не дістав, а своїх позбувся.

      І дуже заплакав, і пішов додому, нарікаючи на свою долю. Ото, прийшовши, і хвалиться жінці:

      – Та то коли б ти знала, жінко, що я зробив!..

      – А що там таке? – питає жінка з ляку.

      – Е, – каже чоловік, – не знаю, чи тобі казати, чи ні: то й самому себе соромно, не тільки людям хвалитись…

      – Та що там? Кажи! – кричить жінка.

      – Уже, – каже, – нема тих грошей у нас, що були…

      – А де ж поділись? – питає жінка.

      – Та що ж? Я тобі по правді скажу, що я собі надумався, щоб у нас грошей побільшало, та узяв свої гроші, прив'язав до палички з капшучком і пішов до брата, щоб, бач, братові гроші йшли до моїх грошей… Як сунув їх у дірку, та й хитав, і казав: ідіть, гроші, до грошей! То де ти бачила, щоб убогому те було, що багатому? Як кажуть, що багатому чорт діти колише, то й правда! То так і це: що у брата багато грошей, а у мене трошки, та й ті туди упали… Я з плачем додому прийшов…

      – Бо братові дужчі, – каже жінка. – А якби ти розумний та прив'язав вірьовкою, то б, може, було б і держалось.

      – Та