Бо війна – війною… Через перевал (збірник). Роман Іваничук

в палаті. Може, він йому приснився?

      А щось таки снилося… Що? Згадав… Біля його ліжка зупинився високий, ставний чоловік у мундирі з еполетами й золотими аксельбантами, був це архікнязь Карл. Позаду нього стояло кілька військових – теж у кітелях з еполетами, а поруч з архікнязем – польовий курат у чорному вбранні, із золотим хрестиком на грудях, обличчя його було звідкись Михайлові знайоме…

      Прошепотів крізь сон Михайло:

      «Це ви, ясновельможний архікнязю?»

      «Це я, хоробрий вояче. Ти мужньо бився з ворогами найяснішого цісаря – за це він нагороджує тебе Залізним хрестом».

      «А березовим кого?» – запитав Михайло.

      «Березовим хрестом нагороджує Бог», – відказав престолонаслідник.

      «Правда, правда, нині цісар багатший від Бога. І сильніший…»

      Обличчя престолонаслідника розпливлося у білому мареві, перед Михаиловим ліжком стояв тільки польовий курат із знайомим обличчям. Курат нагнувся і промовив:

      «Будь гордий, Михаиле, ти постраждав за Україну».

      «Ні, ваша превелебність, – відказав Михайло, – я постраждав на Україні, але не за неї».

      Хотів ці слова викрикнути, та запекло у грудях, і він прокинувся. Погляд його впав на сірий коц, що покривав груди, і на ньому він побачив великого Залізного хреста, який придавлював і не давав дихати; хрест зменшувався і зменшувався, став нарешті зовсім малий, він був причеплений колечком до голубого трикутника, з-під якого стриміла сталева шпилька.

      Михайло втямив, що все те, уві сні бачене, сном не було: до палати насправді заходив із нагородами архікнязь Карл, і з ним Михайло розмовляв так зухвало… Підвів очі, сподіваючись наяву побачити престолонаслідника, та ні його, ні військових у проході вже не було – стояв лише схилений на задню спинку Михайлового ліжка польовий курат, він підбадьорливо усміхався, і Михайло впізнав.

      – Грицю!

      – Це я, я, – промовив Шепетюк. – Найгірше в тебе вже позаду. Ти будеш жити.

      – Де Катруся?

      – Не знаю, спи. Як видужаєш, поговоримо. Спи, Михасю.

      Михайло слухняно стулив повіки.

      Розділ четвертий

      Сталося те, що я передчував із самого початку нашого відпочинку над озером Ямба-то: весь одинадцятий день чекали ми вертольота, та його не було.

      Надвечір ватрище погасло, й підступний холодний вітер, яким потягло враз із озера понад самою землею, роздув попіл, обкурив ним наглі намети й бунгало, і вони стали сірі, як сама тундра, що за ніч зблякла, струсила з себе рештки барв, ніби те вчорашнє холодне сяйво зв'ялило її невідчутною для нас спекотою, і вона перестала цвісти, дихати, жити – зачаїлась, збрижившись, у страху перед знайомими їй холодами.

      На краю галявини, де повинен був приземлитися вертоліт, лежали акуратно складені наші речі; Пеньков збирав у мішок немитий бляшаний посуд, що валявся відучора навколо ватрища; він викидав недоїдки в попіл, я зупинив його: мовляв, віддамо Вероніці, – проте заніс недоїдене в бунгало; Юра й Віктор, позакладавши руки в кишені курток, нервово походжали від озера до табору