Бо війна – війною… Через перевал (збірник). Роман Іваничук

полюбити там, на волі, Україну – не ту, про яку ти колись мріяв, а радянську, соціалістичну?

      – Я ніколи не переставав і не перестану любити Україну.

      – І любив би навіть тоді, якби вона була буржуазною?

      – Нація залишається нацією незалежно від політичного керівництва, вона завжди на своїй землі. Я належу до неї і тому її люблю. В які б шати не вдягнулася мама, вона завжди залишається мамою.

      – Отже, тобі все одно, яка Україна?

      – Ні, не все одно. Але в будь-якому разі іншої України, ніж ця – від Лопані до Тиси, – не мав би. Тому не мислю себе без неї, у що б там не одягали її добрі чи недобрі діти, і з доброї волі ніколи й нізащо не покинув би її.

      – Шкода, що не маю права затримати тебе і ще трохи повиховувати.

      – Я радий, що не маєте такого права, – сміливішав я. – Однак повіжте мені, товаришу лейтенант, – мені стало дивно, що не забув ще слова «товариш», бо ж протягом десяти років моїм товаришем міг бути хіба що вовк із брянського лісу, бо дотепер я мав право називати опера тільки «гражданіном начальником». – Скажіть, а ви любили б Росію, коли б народилися сто років тому?

      – Звичайно, ні! Вона ж царською була…

      – То гріш ціна вашій любові, – сказав я і сам здивувався із своєї сміливості.

      Оперуповноважений зміряв мене злим поглядом і вимовив:

      – Ідіть…

      І ось стоїть він нині серед нашого рибальського табору достоту так, як тоді – у воркутинському ОЛП, коли я складав свої арештантські пожитки у речмішок; стоїть, розставивши ноги, й пильно придивляється до мене. Я відчуваю той погляд і не підводжу голови, бо розумію: у цю мить він мене впізнає. А я не хочу цього. Не хочу. Намагаюся стояти до нього то боком, то спиною, й здається мені, що він хоче мене обійти і заглянути в очі. Я не витримую, повертаюся до нього й питаю:

      – А ви вже зібралися?

      Він нервово скинув бровами, та відповісти не встиг: з-над озера прийшов Федір із снастями, пошпурив їх на землю і загорланив:

      – Амба! Досить! Розпочинаємо банкет!

      – Цього не буде, – категорично відказав я. – Поки не прилетить вертоліт, я не дозволю усе спожитковувати!

      – Євгене Івановичу, панікере наш дорогий! – підійшли до мене з благально простягнутими руками Віктор і Юра. – Та невже ви сумніваєтеся?

      – Експропріюйте, хлопці, цього ненависного експропріатора! – вигукнув Федір, і Віктор з Юрою увірвалися у бунгало.

      Вони виносили продукти і пляшки, незважаючи на мої благання. Тоді я теж кинувся у бунгало і таки зумів ще заховати під рюкзаки, у самий кут, дві банки консервів і пляшку горілки.

      А тоді почалося свято, і я скорився. Ми їли й пили, співали й сміялися; хлопці кинули у ватру всі так тяжко припасені мною дрова, і полум'я бухнуло у випогоджене холодне небо. Потім ми побралися за плечі й з диким криком пішли в танець навколо ватри.

      Жена гулящая, б… настоящая,

      А мой сынишечка карманный вор!

      – надривався Федір,