Бо війна – війною… Через перевал (збірник). Роман Іваничук

тільки з наказу, без почуття гніву, кривди, помсти… Як уникнути цієї бойні?

      Ніхто не уникне. Це добре розуміють Михайло й Андрій, і шепоче стрілець Бабюк:

      – Михаиле, мені страшно. Признаюся тобі: страшно.

      – І мені…

      – Але обидва ми не впадемо, так не може бути. Я хочу, щоб того листа до Ірки ти запам'ятав… Листок може загубитися, а зміст у пам'яті залишиться, якщо живий будеш. То мій віршований заповіт, а може він стати й твоїм. Слухай і запам'ятовуй…

      А як впаду в лютім бою —

      Не журись,

      Я до тебе ще повернуся колись.

      З тихим сумерком прилину

      В твою хату знов,

      Прийде привид мій в гостину

      І моя любов.

      Біле личко почорніє,

      Поцілунку жар зотліє,

      Тільки в серці буде рана,

      А на грудях кров…

      Михайлові губи ворушаться, повторюють слова вірша, вони зразу ж запам'ятовуються, бо є його власними думками – слово до слова; він повторює їх, не думаючи, що вони адресовані Ірці Стромецькій, то його власний біль і поклик до білоголової Катрусі, яка десь є, мусить бути і яка повинна, якщо він загине, почути цей його заповіт.

      – Андрію, якби мене не стало, то хай то буде мій вірш. Не читай його Ірці, а піди в Пилипівку і віддай його Катерині Шепетюк. І скажеш: Михайло написав цього вірша перед боєм для тебе. Добре?

      – Добре, Михаиле.

      Ніч була морозна, місячна й тиха. Неймовірно тиха. Жахливо тиха. На російському боці – ні вогника, і стрільцям заборонено прикурювати цигарки. У Головецькому і Грабівці зрідка погавкують пси, ніби в мирний час, коли довкола безпечно і їм належиться лише давати знати господарям, що не сплять.

      Перед світанком обходить окопи сам майор Бірча з джурою: джура виймає з польової торби бутель з ромом, наливає у бляшаний пугар і подає по черзі стрільцям; стрільці вдоволено покректують, хтось навіть здобувається на жарт: «Нема руму – нема штурму»; майор закінчує обхід, а тоді мертву тишу будить постріл із гармати на російському боці. Довго виє стрільно в повітрі, завиває, мов поранений вовк, над головами стрільців і вибухає далеко за окопами.

      – Тримайтеся, хлопці! – гукає сотник Цяпка. – Москаль «добридень» сказав.

      За хвилю прокочується з окопа в окіп промерзле, хрипке, надривне і страшне:

      – Алярм! Алярм! З Богом за цісаря!

      А за тим ніби хтось жаром або ж крупинками льоду сипнув за комір:

      – Вогонь!

      Михайло стріляє, стріляє і Андрій. Навмання.

      З одного і з другого боку звиваються у небо ракети, мов змії, стає видно, як удень; б'ють з обох боків гармати, шрапнелі розриваються над головами, хтось криком молиться і проклинає: «Господи, спаси і помилуй… а-а-а… мамо… басама…»; хтось лементує з болю. Москаль пристрілявся, гарматні стрільна вибухають поряд, закостенілі пальці натискають на гашетку, кольба люто б'є у підборіддя, «верндель» гепає, мов канона…

      – Муска, муска! – кричать ліворуч гонведи і вискакують з окопів, кидають зброю, починають