Бо війна – війною… Через перевал (збірник). Роман Іваничук

Ми повернули голови: крізь сутінок білої ночі виднівся силует Вероніки.. Птах поволі розправляв крила, здавалося – хоче щільніше затулити від холоду своє тіло. Та, не складаючи їх, він ураз підскочив на вищу гілку, потім ще на одну і врешті – на вершечок дерева. Ще раз каркнув і тихо знявся у повітря. Описавши коло над нашими наметами, стрімко шугнув у південну сторону. Швидко віддалявся, зменшуючись, поки не став цяточкою, достоту як наш вертоліт першого дня відпочинку, і тихо зник.

      Ми мовчки розійшлися по наметах.

      Залізаючи у спальний мішок, Юра прошепотів:

      – Не падайте духом, Євгене Івановичу. Все буде добре. Розповідайте далі про свого дядька. Я тоді вас уважно слухав, не спав… І нині слухав. Чуєте, дорогий мій панікере?

      Друга картина за розповіддю Григорія Шепетюка

      2 травня 1915 року, за кілька днів до Великодня, німецько-австрійські війська прорвали російську лінію між Горлицями і Тарновом, відібрали у противника Перемишль, а потім і Львів. Відень бурхливо святкував перемогу на Східному фронті.

      Столиця Австро-Угорської імперії захлиналася від маніфестацій, маршів та банкетів. На вулицях і майданах народ вигукував осанну непереможному цісареві; під патріотичні гасла старих ветеранів-комбатантів, під зойки екзальтованих дам і панянок вимаршировували з Ляндштрассе, від будинку парламенту, щойно сформовані запасні полки в напрямку головного двірця: звідти вони ешелонами виїдуть на Східний фронт, щоб вибити москаля з кордонів імперії, перейти Збруч і встелити своїм тілом землі України. Вояків закидали квітами дами, старі комбатанти підбадьорливо помахували їм услід затиснутими п'ястуками, панночки посилали повітряні поцілунки, а жалісливі бабусі осіняли вояків хресним знаменням.

      До стрілецького виздоровного коша на вулиці Петра Скарги щоденно прибували із шпиталю архікнязя Карла все нові й нові «виздоровці». Тут вони мали відлежатись до повного видужання, а потім перейти в касарні УСС, що розташувалися у приміщенні української гімназії на Гольдшлямштрассе, звідки, супроводжувані до двірця провідцями Бойової управи доктором Трильовським і професором Боберським, а ще поважними панями та панночками-українками, які працюють в Українському комітеті допомоги пораненим, – поїдуть наздоганяти десь уже аж на Поділлі стрілецьку кадру.

      Михайло видужував надто поволі. Куля, що прострелила навиліт груди, не зачепила ні серця, ні хребта, проте рана гноїлася, хворий відхаркував кров'ю і вряди-годи в гарячці западав у непам'ять.

      Його часто відвідував Гриць Шепетюк, підбадьорював: «Тримайся, козаче, ми ще повоюємо!» Михайло іронічно посміхався: «О, ти вже навоювався тут із сестрами-жаліб-ницями!.. Який же ти в чорта польовий курат, коли ні разу пороху в полі не понюхав?» Гриць виправдовувався: «А хіба тут не потрібна людям допомога – утіха, сповідь, таїнство Святого причастя, розгрішення перед смертю?» – «А там! – кипів Михайло і довго потім кашляв. – Там, де вмирають не під дзвони, а під рев гармат, де падають у сніг, у твань хлопці з розірваними кулями «дум-дум» обличчями, із знесеними черепами, з