Бо війна – війною… Через перевал (збірник). Роман Іваничук

не розлучаємося. Мерзнемо гірше псів. Цілий місяць не роззувалися, не переодягалися. Воші виїли тіло до ран.

      Андрій мріє, щоб його поранило. Над нами водно посвистують кулі, вцілить якась – і місяць шпиталю. А як уб'є, то ще краще. Хай ясний шляк трафить таке життя…

      Ми вкопалися у глибокий сніг, вистелили смерековим гіллям дно окопу і днюємо й ночуємо у тому барлозі.

      Гарматні стрільна розриваються усе ближче до наших окопів. Російська артилерія пристрілюється. Коли стрільно влучає в окоп, то сніг змішується з кров'ю і людськими тельбухами. На ворожому боці діється те саме, бо й наші гармати б'ють.

      Відступати назад не можна: позаду залягли мадярські польові жандарми із зарядженими скорострілами.

      Андрій сидить на смеречині, спершись спиною об стіну окопу, й тихо співає пісню. Може, щойно склав її?

      В горах грім гуде, хоч зима паде,

      Землю зорали гранати.

      Дрижить земля, дзвенить луна,

      Стогнуть ранені Карпати…

      Він всуває мені в кишеню шинелі складений учетверо листок паперу.

      – Якщо загину, а ти повернешся до Коломиї, знайди Ірку Стромецьку і віддай їй цього листа.

      Нині увечері нам роздали білі плащі. Завтра йдемо в атаку. Бо війна – війною…

      Настав нарешті дев'ятий день нашого відпочинку. Завтра прилетить вертоліт.

      З самого ранку в настрої моїх друзів відчулася радикальна переміна – так, ніби ми не з доброї волі вибралися сюди, а якась зла сила заслала нас відбувати покару.

      Я розумів: разом із загибеллю тих нещасних куріпочок відпочинок для нас закінчився. Кожен бажав якнайскоріше дістатися додому, забути прикрий випадок, назавжди викреслити з пам'яті призвідцю смерті птапіат і ніколи більше з ним не зустрічатися. А тому радий був, що не розкрив перед товаришами секрету, хто ж такий насправді домоуправ Пеньков, бо тоді б зафіксувався він у їхній пам'яті надовго. Не вартий цього…

      Так думав я, а думаючи, картав себе за те, що стільки років ношу в собі мстиве почуття кривди, бо врешті-решт зла він мені жодного начебто й не заподіяв. Був опером – і що з того: не був би він, то інший, може, й гірший, жорстокіший; а в цього стільки провини, що мав нас за «ворогів народу» і згідно з цим переконанням належно ставився до в'язнів. Після кривавого придушення страйку в зоні табору Сорок другої шахти до особливих репресій не вдавався: когось там посадив на кілька днів у «шізо»[21], списував з ініціаторів страйку протоколи – мусив це робити, і тепер я радів ще й з того, що не допустив, аби далеко не злочинний, маловажний у мисливській практиці факт убивства куріпки наклався на сутність його колишньої професії і затаврував винуватця ім'ям убивці. Може, Пеньков не заслужив собі на таку ганьбу?

      Мої колеги і я були збуджені і втішені; кожен спаковував у рюкзак свої речі, роздивлявся, чи що не забуто; я складав усе, крім продуктів, бо з самого початку і дотепер мою свідомість точив шашіль непевності: а що коли вертоліт не прилетить упору?

      Ми виносили весь багаж на вертолітний майданчик –

21

Штрафний ізолятор.