Бо війна – війною… Через перевал (збірник). Роман Іваничук

аницею жухлих шелюгів. Швидко віддалявся, зменшуючись до розмірів куріпки, кулика, комахи, цяточки, а коли й цяточка зникла, я відчув, як починає добиратися до мене почуття осамотненості й жалюгідного каяття: навіщо мені, навченому й провченому, здалася ця романтика? Може, їм – моїм супутникам, що ось там вовтузяться над берегом озера, розпаковуючи намети, спальні мішки й продукти, такий допінг потрібен – стан відчуження від метушного світу; мені ж бо мого колишнього вимушеного й довготривалого перебування поза його межами мало б вистачити на все життя. Та ба… Колись я ридав чорними сльозами, як мене, ні в чому не повинного підлітка, приреченого на багатолітнє табірне поневіряння, вивозив із Галичини до Воркути арештантський ешелон, а нині розчулююся, зустрічаючись із неозорими просторами тундри, яку в ті гіркі роки, ненавидячи й проклинаючи щоденно, підсвідомо й несподівано для себе щиро полюбив. Парадокс!

      Та моє каяття тривало тільки мить. Цяточка вертольота проколола помаранчеву завісу неба над серпиком сонця, що вже починало ховатися за обрій, полишаючи на часинку дикій тундрі білу ніч, я розглянувся довкола, і мене почав огортати тихий спокій, що напливав із незайманого безлюддя, де тундра на своєму шляху зустрілася з рештками тайги.

      І я ніби вперше побачив: у лютому двобої зчепилися стихії мертвоти й життя: тундра погнула, поламала острівці лісу, вчепилася до коріння вічною мерзлотою, покрутила вітрами гілля, поколола морозами стовбури, та все ж… Учепившись чепірначчям одне за одного, віддавши для життя енергію своєї краси і зросту, покручені, згорблені, зав'ялі, та невпокорені стоять деревця. Стоять! Чи ж то не так само вижив і я серед мерзлоти людського сумління, витративши на виживання час і сили, призначені для творення?.. Цур, не треба! Не треба, а воно, минуле, постає переді мною і не відступає…

      Знав я, що так буде, ще на початку нашої подорожі, коли Федір познайомив мене з воркутинським домоуправом Степаном Пеньковим, якого взяв із собою за «інтенданта». Казав же я йому: не бери чужих людей. Та він і подумати не міг, що Пенькова я давно знаю…

      Але годі. Я ж не для гірких спогадів сюди приїхав – для відпочинку. Не до ворогів – до друзів. До друзів? І Пеньков, що стоїть он збоку з транзистором у руках, теж уже друг? А чому б і ні – колись був «кумом». Він мене, мабуть, не впізнав, а я його – відразу. Що ж, нас було багато в оперуповноваженого ОЛП[1] Сорок другої шахти лейтенанта Пенькова… Як він втерся, колишній опер – «кум», а нинішній домоуправ, до Федора? Певне, продуктами допоміг… І буде поряд зі мною цілих десять днів нашого відпочинку. Щоб я весь час пам'ятав, де і ким був тридцять років тому, щоб не барвистий килим бачив у тундрі, а її мерзлоту, щоб не милувався кожухом решток тайгового лісу, а вишукував серед нього знищені холодом покручі.

      Та Бог з ним. Припустимо, я його не впізнав…

      Я ж таки приїхав до друзів. Кожного року, відколи вийшов на пенсію, приїжджаю до них порибалити. Старший у нинішній виправі на озеро Ямба-то – Федір Янченко, головний інженер воркутинського Управління автотранспортним господарством, у якого я, Євген Шинкарук, працював колись начальником відділу постачання. Свого часу Янченко водив трактори з пальним і продуктами на далекі бурові – з'їздив усю Великоземельську тундру, тому знає і її, і людей. Йому легко було домовитися з геологами, що бурять нафту біля Воркути, про вертоліт.

      Я протестував проти цієї витівки: то ж незаконно. «А начальство у заповідниках полює законно?» – відмахнувся Федір. Та й справді, чим, як не вертольотом, ми змогли б дістатися на озеро Ямба-то – маленьке кружальце на карті глибокого Заполяр'я, – що сховалося у лісотундрі в двадцяти кілометрах за річкою Великою Роговою.

      Повнотілий і навдивовижу рухливий Федір робить із березових жердок для бівуаку каркас, якого обтягне поліетиленовою плівкою; це буде наше бунгало – склад з продуктами і їдальня. Що то за слово – «бунгало», не знаю, але воно добре пасує для нашої обстановки. Федорові допомагає Віктор Горбов. Я його пам'ятаю з тих часів: він був вільнонайманим лікарем у нашому ОЛП, а тепер працює у воркутинській міській лікарні травматологом. Намет розкладає Юра Ніструл, головний механік нашого управління.

      Мені треба йти до них і ні про що, крім майбутньої риболовлі, не думати. Янченко ось уже помахує мені рукою.

      Я ще раз глянув у той бік, де зникла цяточка вертольота, і неясна тривога схолодила груди: а що коли не прилетять за нами? Це-бо справжнє хлоп'яцтво – приватно брати вертоліт і не зафіксувати в офіційній установі своїх координат. То ж яке відлюддя: ніхто, на випадок чого, звідси ніколи не вибереться.

      Що за думки знову лізуть до голови? А все ж – така далечінь, ніхто не почує… ніхто не почує… І за тих кілька хвилин, протягом яких я вертаюся до товариства, зринає в пам'яті раптовим хоралом пісня, що співалася колись у моїй душі багато літ і не давала знидіти, впасти, загинути: та пісня весь час була зі мною і вселяла віру, що мене почують, знайдуть, повернуть… і врешті я таки діждався, мене почули – до мене їде на побачення мій молодший брат, долинає за дріт перестук коліс, це їде він, я вчора отримав телеграму. Мені вже можна зазирнути хоч краєм ока у вільний світ: найбільшого злочинця розстріляно, останньою

1

Окремий табірний пункт (отдельный лагерный пункт).