Бо війна – війною… Через перевал (збірник). Роман Іваничук

Андрія, по вуха закоханого в гімназистку Ірку Стромецьку:

      – Ірчик, Ірчик, Ірчик, Ірчик, в тебе личко, як папірчик…

      – …в тебе губи, як коралі, і так далі, і так далі – без кінця! – докінчує пароль Андрій, і ми вже не сумніваємося у тому, що доля таки звела у Варпаланці двох колишніх нерозлучних гімназистів.

      – Воюємо?

      – Воюємо…

      Знайоме високе чоло із залисинами, сині замріяні очі поета й артиста – Андрій писав віршовані п'єси, сам їх ставив у гімназійному драматичному гуртку й виконував головні ролі; я любуюся товаришем і радію, та радість від зустрічі пронизує гіркота: якщо один із нас загине, другий рідним розповість… Щоб прогнати сумні думки, запитую жартома:

      – Ще віршомазиш чи вже перестав?

      Андрій поважніє, відводить очі, ніби соромиться того, що має сказати:

      – Я пробую сил у прозі, – мовить серйозно. – Цей жанр дає ширші художні можливості. Тобі смішно?

      – Звідки ти взяв? Я можу лише позаздрити, що ти вже вибрав…

      – Вибереш і ти, куди від себе подінешся? Я тобі в чомусь признаюся, і ти зарегочеш, бо воно й справді смішно: я настільки й донині закоханий в ту Ірку, про яку не знаю, де вона тепер, що й літературний псевдонім узяв від її імені: Ірчан. Мирослав Ірчан…

      – Мені не смішно.

      Цяпка із Стронським з цікавістю приглядаються до нас, врешті віденський сотник промовив:

      – Благословляю вояцьке побратимство! Його й відсвяткувати варто б… Чи є у вас сир або ковбаса, товаришу підхорунжий?

      Я ніяково знизав плечима.

      – Коли нема, то в нас, евентуально, знайдеться. А рум є? Теж нема. То дуже зле. Зате є у нас – віденський. Правда, Андрію? Тож діставай з рубзака. Чотири чоловіки – це вже неабияка компанія, а до вечора, дасть біг, вона стане більша. Евентуально…

      12 жовтня.

      Не вдалося нам вчора розговітися із сотником Цяпкою. Тільки-но Андрій розкоркував пляшку віденського рому й роздав нам у руки похідні пугарчики, як на майдан прибіг вістун від отамана Першого куреня Гриця Коссака з наказом: усім сотникам негайно з'явитися у кошову канцелярію на військову раду.

      Цяпка наспіх розлив у пугарчики запашного трунку, моргнув, і ми, мов по команді, випили.

      – Евентуально, – крекнув він, і я зрозумів, що цим словом, яке вживають майже всі галичани, та жоден не зміг би перекласти його будь-якою мовою, сотник дозволяє налити по другій.

      Крекнув Цяпка ще раз, Стронський скоса глянув на нього, сподіваючись удруге почути сакраментальне «евентуально», але Цяпка, витираючи долонею вуса, видихнув:

      – Досить. Befehl ist Befehl[15]. Хто у вас курінний?

      – Отаман Сень Горук, – відказав Стронський.

      – Знаю його, то бравий вояка, колись ми служили разом у Хусті. Попрошу Коссака – він, знаю, призначений польовим командантом, – щоб записав мою сотню до вашого куреня. Ходімо, крігсколего[16], – узяв за плече Стронського. – Бо війна – війною!

      – А він мені подобається, – сказав я, коли старшини

15

Наказ є наказ (нім.).

16

Військовий товариш (нім.).