Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник). Іван Багряний

багатьох, – переважно тих, хто перед тим сидів по тюрмах «країни соціалізму», – чоловіків, жінок, зелених юнаків і майже дітей.

      – А тепер цей самий Заєць став помічником начальника міліції й, звичайно, работніком НКВД. Гасає по місту… Чорна кудлата сибірська папаха, червона стрічка на ній, «фінка» за плечем…

      – А Волика знаєте?

      – Це той, що…

      – Так, це той, що… При німцях він був незрівнянним «патріотом». Подейкували, що він також служив у гестапо. А тепер він так само служить в НКВД. Старається…

      – А такого знаєте?!. А такого?.. А такого?..

      Називали імена тих, що стали героями дня. Мов чорні тіні повилазили з пекла.

      – А солдати, п'яні фронтовики, десь ґвалтували дівчат…

      – А в місті стоять шибениці – так само, як і при німцях!..

      – А життя людське стало ще дешевше. Вже людська голова нічого взагалі не варта. Нічого! Анічогісінько!..

      – На жінках і дітях виміщують злобу…

      По місту розвішано накази влади. Про мобілізацію.

      Всіх поголовно мобілізують і – «на передову», «іскупляти» свою «провину» перед «родіною» … Без зброї, без амуніції, лише з торбами, «на м’ясо» – вперед! Комісар сидить у воєнкоматі, викликає за списком і дає кожному на вибір – або без зброї на фронт (зброю віднімеш у німця, а як ні, то чорт з тобою!), або ж… і не доказує. Але й без того ясно. Одне слово – хоч круть-верть, хоч верть-круть, а кінець один: або на фронті без зброї, або тут на місці – на вербі чи біля муру… Звичайно, всі вибирають фронт, і навіть спеціяльно поспішають до воєнкомату, щоб скоріше на фронт. Бо по місту шниряють і вишукують та виловлюють усіх різні оті Зайці, щоб посадити в тюрму, а потім, може, й розстріляти чи повісити. Оті самі Зайці, що знову будуть «орудувати в тилу». Найперше вони себе забезпечують від свідків і взагалі від порядних людей, бо все-таки бояться майбутнього правосуддя, що може колись таки прийти. Вони вже так себе забезпечували при попередніх володарях і тепер мають досвід. Ось такі діла творяться в місті…

      А відвідини тюрми жінками нагло припинилися. Четвертий вартовий підняв галас, «ударив на сполох», сподіваючись, певно, заробити ордена таким «викриттям контрреволюції». Викликав чергового. Вдвох вони напали на господиню. Господиня героїчно відбріхувалась, але ті все ж таки почали складати акта. Над господинею нависла петля.

      Тоді втрутився Вася-танкіст. Він вибрав тактику, не менш геніяльну, ніж та, якої вжили перед тим жінки. Підійшовши до вартового біля дверей, він почав його роз’юджувати, відволікаючи увагу від господині, різними своїми зачіпками, на зразок таких:

      – Маладєц, Павлуша!..

      – Я не Павлуша!

      – Хіба? Та підожди, то ж ти помиляєшся, – ти ж Павлуша…

      – Я не Павлуша!

      – От, ти скажи, яка ошибка! А я думав Павлуша. Жаль… Так хочеш орденок заробити, товариш Павлуша?!. Валяй, валяй… Тільки той орденок, що ти заробиш, не з того боку носять…

      – Сядь!

      – А то чого б? А-а, застую?.. Так тобі й так повилазило. Чого причепився до