Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис

великий і падлюка ще більша, а цей ніби поряднішим був. Хоч і гординя. – Повернувся до Караїмовича: – Як там поживає пан Кононович?

      – Панський прихвостень, наволоч і падлюка! – Караїмович крізь зуби вилаявся. – Чи ви хоч знаєте, що затіває проти вас Кононович?

      – Зайдемо в комендантську, добродії, – втрутився Сулима і велів Саврану: – Охріме, відведи двох реєстровців до павлюківців, їх там нагодують, а пан Караїмович лишиться з нами.

      Сулима, Павлюк і Караїмович зайшли до комендантської, де Ярема вже й сніданок зготував: тетері наклав у дерев'яні коритця та в'яленої риби. Не чекаючи запрошення, Караїмович з жадібністю накинувся на тетерю. З набитим ротом пояснив:

      – Голодний як вовк. Всю ніч з коня не злазив, день мчав і знову ніч… Ріски в роті не мав…

      Сяк-так вгамувавши голод, Караїмович відсунув дерев'яне барильце і почав свою розповідь:

      – А тепер, панове, слухайте мене уважно. Вельми кепські вісті я привіз до вас. Почну здалеку. Як тільки сеймовому комісарові реєстру Адамові Кисілю, котрий заступає нині коронного гетьмана, стало відомо, що запорожці захопили Кодак, він негайно викликав до себе в Бар реєстрову старшину. Адам Кисіль – це стара і хитра лисиця, швидше павук, що вміє добре плести сіть на людські душі. Він не гримав на нас, не погрожував, а зустрів ласкаво й вином пригощав…

      – До діла ближче, Караїмовичу! – нетерпляче вигукнув Павлюк.

      Сулима посміхнувся й поклав руку на плече Павлюкові.

      – Воєвода сказав: відбити у запорожців Кодак – справа честі реєстрового козацтва, – почав було Караїмович, та Павлюк знову його перебив:

      – От зануда!.. Він ще сміє своїм поганим ротом про честь пащекувати? Ну, а ви що? Плюнули йому в пику?

      – Слухаємо та на вус мотаємо, – розказує Караїмович. – Адам Кисіль і каже: «Негайно збирайте реєстровців. Кожному буде виплачено високу винагороду: по сто злотих».

      – Старшину спокушено кількома капшуками?

      – Так, – хитнув головою Караїмович. – Старшині обіцяно по тисячі злотих і по маєтку. Кононович як почув про це, то аж затрусився. Я для виду мусив погодиться. На чиєму возі їдеш, того й пісню співай. Хоча не всі погодилися. Старшина Лелека відрізав, що це братовбивча війна… Того ж дня його знайшли з ножем у спині.

      – Лелеку, кажеш, по-зрадницькому вбито? – Сулима спохмурнів. – Семена Лелеку я знав. Чесний був, тільки надто прямий. Що думає, те й каже. На мить не міг покривити душею.

      – От і загинув, – сказав Караїмович. – Я змушений був хвостом виляти… Коли з Бара поверталися, я спробував було з гетьманом побалакати… Невже, кажу йому, українці підуть проти українців? Що ж ми, на догоду ляхам будемо один одного за горло хапати? А мені, кричить Кононович, наплювати, що я українець, хто мені злоті дає й маєтки, тому й слугую.

      – От зараза! – вилаявся Павлюк. – І зібрав він військо?

      – В тім-то й лихо, що зібрав, – зітхнув Караїмович. – Реєстровці спокусилися на злото… Та й старшина рада була вхопити по маєтку. Одне слово, Кононович нашкріб дві тисячі козаків.

      Павлюк