Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис

стара костомаха здожене, то настане твоя черга, брате.

      Вони обнялися і розцілувалися. Більше їм не судилося бачитись.

      Сулима довго стояв того вечора на фортечних мурах. В надвечір'я пішов дощ – дрібний, одноманітний, нудний. Ніби восени. Небо всипане сірим попелом. Згодом на заході сірий попіл став червоніти, ніби під попелом спалахнуло полум'я. Захід зробився червоним. То сідало сонце. Але, так і не пробивши сірого попелу, світило зникло. Захід швидко згас і почорнів. Густі хмари затягли небо.

      Сулима стояв на стіні і думав про Павлюка.

      «Чи ж проб'ється його сонце крізь той попіл і громаддя хмар?»

      Вірив: мусить пробитись!

      Розділ десятий

      Гетьман реєстрового козацтва Сава Кононович спинився з загоном козаків під слободою Білі Млини. Звідси до Кодацької фортеці було кілька днів путі, але обережний гетьман барився, зволікаючи під різними приводами, і ніяк не зважувався покинути слободу. Далі, аж до самого Кодака – відкриті, пустельні степи. І вийти у ті степи – значить, безповоротно зважитись на війну з запорожцями. А поспішиш у цьому ділі – тільки власну голову втратиш. Безперечно, в нього чимале військо, але чи вистачить його, щоб захопити фортецю? Хоча запорожців там, мабуть, сот кілька, та спробуй їх викурити! Мури неприступні, на стінах – гармати. Переб'ють… За такими мурами можна відбиватися хоч і рік.

      А в реєстрового козацтва настрій швидко міняється. І так довелося золоті гори обіцяти, доки зібрався загін. Перша ж невдача під Кодаком остаточно зіпсує їм настрій. Любителі легкої наживи не дуже охоче сунуть голову в пащеку смерті… Прощай тоді, гетьманство!

      Кононович схоплюється й нервово бігає по намету. О, тільки не це!.. Тільки не гетьманство. Легше голову втратити, аніж гетьманську булаву. А перша ж невдача – і крах! Або Караїмович перехопить булаву, або той ведмідь Джевага. Та жодний із старшин не відмовиться турнути гетьмана, під яким захиталася земля.

      Кононович хапає булаву, притискує до грудей, відчуваючи, як шипи булави вдавлюються йому в тіло. Від того дотику трохи легшає на душі. Булава з ним, отож – його… Він цілує її і обережно кладе в скриньку, на оксамитову подушечку. Ні, поки він живий, булави нікому не бачити. Навіть Караїмовичу, а то хитрий лис і підступний вовк водночас… Вовк з повадками смаленого і тертого лиса. З ним треба бути насторожі. Хоч він зараз і в Кодаці, та не заради Кононовича ризикує своїм життям.

      Згадавши Кодак, Сава знову захвилювався. Чи ж вдасться їхня задумка? Коли вже й Караїмович посковзнеться, то йому, Кононовичу, ліпше тоді й не потикатися до фортеці. Але ж тисяча злотих! Маєток! Угіддя. Ґрунти. Ліси. Луки. І все це він втратить назавжди. От і крутись. І тут пече, і там боляче. А на фортеці можна добряче нагріти руки. Що з того, що запорожці такі ж самі українці? То ж усе збіглі хлопи, чернь, бидло, котрі засіли за порогами й удають з себе лицарів. А ляхи хоч і чужі, зате ж пани. Потрешся біля них, дивись, і сам паном станеш – вельможним і можним. Ні, ні, йому із запорожцями не по путі, то голодранці, сірома. А він все ж таки гетьман. І має вже маєток, невдовзі отримає ще один. А там, дивись, і магнатом зробиться,