Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис

З рідною піснею і смерть легша.

      Сулима, схилившись над старим козаком, тихо заспівав:

      Ой на горі вогонь горить,

      Під горою козак лежить,

      Порубаний, достріляний,

      Китайкою покриваний…

      Розділ сьомий

      Звістка про те, що запорожці захопили Кодак і мають перетворити його на власну фортецю, швидко облетіла не лише Україну, а й Польщу. Магнатство занепокоїлось: а що коли Кодак – то лише початок? Повстання неминуче, якщо від Кодака запорожці підуть на Україну. А тут ще й коронне військо як повіялось по весні в Прибалтику, то й досі там воловодиться. І магнатство розхвилювалося не на жарт. Де взяти силу, котра б повернула їм втрачену фортецю на Дніпрі і запобігла новому повстанню?

      Шляхта втратила сон.

      У Барі, резиденції коронного гетьмана Речі Посполитої, сидів воєвода Адам Кисіль, один з найбагатших магнатів Польщі. Він тимчасово заступав коронного гетьмана, до нього й посунула стривожена шляхта, вимагаючи, аби запорожці були негайно вигнані з Кодака. Та заступник коронного не мав ніякого війська і почував себе, як на бочці з порохом. Але панічний страх не був притаманний Адаму Кисілю. Це був хитрий і врівноважений політик, котрий менше всього був схильний загрібати жар власними руками. І тим більше руками шляхти.

      – Прошу панство ясновельможне не хвилюватися, жар будуть загрібати не білі, а чорні руки, – ласкаво виспівував він переляканій шляхті, і його великий лисий череп врочисто блищав, наче мармуровий. – Отож нацькуємо українців на самих же українців. Одні українці захопили Кодак, інші українці повернуть його нам, та ще й у придачу піднесуть голови своїх братів. У цьому наше спасіння. Тільки в цьому!

      – Проше, пане воєводо, але то давно відомо, що реєстровцям довіряти – все одно що вовками орати!

      – Але відомо також, що й вовки іноді собаками стають, – лагідно посміхався Адам Кисіль, погладжуючи густу довгу бороду. – У нас немає вибору: або реєстровці, або пропали. З їхньою старшиною я зумів побалакати як треба. Не всі ж у них Павлюки, знайдуться й іуди! А в нас – тридцять срібняків…

      У Бар, до заступника коронного гетьмана, були спішно викликані гетьман реєстрового козацтва Сава Кононович з старшинами Іляшем Караїмовичем (на нього найбільші надії покладав воєвода), Сидором Лелекою, Дмитром Джевагою та Семеном Хваленком.

      Чекаючи гетьмана та старшин у замковій залі, доки вони хоч дорожню пилюку з себе пообтрушують, Адам Кисіль зручніше вмостився в м'якому кріслі, склепив набряклі повіки й, погладжуючи бороду, поринув у свої думки… Зовні здавалося, що воєвода просто спить. Але то була омана. Він напружено мізкував, як повести себе з реєстровою старшиною та як її нацькувати на Кодак. Не вельми то привабливе діло – мати справу з іудами, але що вдієш, доводиться. Розумів, що не всі реєстровці однаковісінькі, тут їх одним квачем не вимажеш. Трапляються серед них чесні й відважні, котрі не підуть супроти своїх, Сулими й Павлюка, але є поміж ними і зрадники, є й такі, що хитаються між двома таборами, а є такі, що не задумуючись,