Название | Фортеця на Борисфені |
---|---|
Автор произведения | Валентин Чемерис |
Жанр | Историческая литература |
Серия | Історія України в романах |
Издательство | Историческая литература |
Год выпуска | 2008 |
isbn | 978-966-03-4252-1 |
Семен Хваленко, маленький кругленький старшина з рожевощоким пухлим лицем, з очима, що так і лестили воєводі, аж навшпиньках піднявся, аби в таку хвилину видатись і вищим, і поважнішим. Дмитро Джевага хоч і випнув широкі груди, але залишився таким, яким він був завжди: похмурим, непривітним, з важким, наче дубовим лицем, котре на всіх зиркало вороже й підозріло. Один лише Іляш Караїмович, високий і худий, чорний, як циган, з вузькими, трохи косими очима і різко випнутими вилицями та гострим хижим носом, зберігав цілковиту рівновагу і кам'яний вираз обличчя. По його гордій і незалежній поставі видно було, що ціну він собі знає.
– Прошу, прошу дорогих гостей сідати, – соловейком заливався воєвода. – Як поживаєте, панове? Чим похвалимося?
– Хвалити Бога, добре, – поважно озивається реєстровий гетьман. – На Україні тихо, і чернь покірна… – Спохватившись, додає: – Мовби…
– Ось у тім і річ, що мовби покірна, – ласкаво підхоплює Адам Кисіль і калатає в срібний дзвоник. З'являються слуги, вносять келихи з вином, ставлять їх на мармуровий столик і зникають за дверима. – Прошу дорогих гостей вгамувати спрагу. За що ж ми вип'ємо, панове?
Кононович збирався було відкрити рота, вже й кахикнув для статечності, та Семен Хваленко викотився наперед з розчервонілими щоками й тоненьким голосом проспівав:
– За його мосць ласкавого пана, вірного помагача коронного гетьмана, відважного воєводу, комісара і лицаря Адама Кисіля!
«Вискочив, як Пилип з конопель, – роздратовано подумав Караїмович. – І ми ж не ликом шиті, коли заступник гетьмана отак нам по губах медом маже. То задирали б хвости повище, а не спішили карка гнуть. Вломити карка чи хребет ми завжди встигнемо».
– Спасибі, спасибі, – тим часом розчулено дякував господар, чаркуючись з старшиною. – Але ви, пане Хваленко, переоцінили мою скромну особу. Мені аж лячно стало.
– Я такий! – гордовито вигукнув Хваленко. – Не боюся правду в очі різати! Що думаю, те й репіжу!
Сидір Лелека глузливо стулив тонкі губи, Караїмович скривився, тільки Сава Кононович цвів від задоволення. Джевага похмуро бовкнув:
– Не перевелись ще лицарі