Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис

Читать онлайн.
Название Фортеця на Борисфені
Автор произведения Валентин Чемерис
Жанр Историческая литература
Серия Історія України в романах
Издательство Историческая литература
Год выпуска 2008
isbn 978-966-03-4252-1



Скачать книгу

кожному по черзі потиснув руку і все повторяв, що він радий бачити дорогих гостей, та погладжував від задоволення свою бороду. Реєстровий гетьман Сава Кононович, низькорослий, але опасистий панок, аж млів від ласкавої зустрічі. Ще б пак! Як не вмлієш, коли така важна птаха, як Адам Кисіль, радісно й милостиво зустрічає реєстрову старшину. Наче рівний рівних! Давненько так магнатство не поводилося з старшиною реєстру. Всього довелось натерпітися від панства: і наруги, і зневаги. Ти до шляхти як до рівні підходиш, а вона до тебе як до хлопів… І ось перший добрий знак. Старшина від задоволення покручує вуса й сама у власних очах виростає, поважніє, ось-ось стане врівень з воєводою. Один лише полковник Сидір Лелека подумки іронізував: «Мабуть, пан воєвода почуває себе зовсім кепсько, коли так солодко перед нами виспівує».

      Семен Хваленко, маленький кругленький старшина з рожевощоким пухлим лицем, з очима, що так і лестили воєводі, аж навшпиньках піднявся, аби в таку хвилину видатись і вищим, і поважнішим. Дмитро Джевага хоч і випнув широкі груди, але залишився таким, яким він був завжди: похмурим, непривітним, з важким, наче дубовим лицем, котре на всіх зиркало вороже й підозріло. Один лише Іляш Караїмович, високий і худий, чорний, як циган, з вузькими, трохи косими очима і різко випнутими вилицями та гострим хижим носом, зберігав цілковиту рівновагу і кам'яний вираз обличчя. По його гордій і незалежній поставі видно було, що ціну він собі знає.

      – Прошу, прошу дорогих гостей сідати, – соловейком заливався воєвода. – Як поживаєте, панове? Чим похвалимося?

      – Хвалити Бога, добре, – поважно озивається реєстровий гетьман. – На Україні тихо, і чернь покірна… – Спохватившись, додає: – Мовби…

      – Ось у тім і річ, що мовби покірна, – ласкаво підхоплює Адам Кисіль і калатає в срібний дзвоник. З'являються слуги, вносять келихи з вином, ставлять їх на мармуровий столик і зникають за дверима. – Прошу дорогих гостей вгамувати спрагу. За що ж ми вип'ємо, панове?

      Кононович збирався було відкрити рота, вже й кахикнув для статечності, та Семен Хваленко викотився наперед з розчервонілими щоками й тоненьким голосом проспівав:

      – За його мосць ласкавого пана, вірного помагача коронного гетьмана, відважного воєводу, комісара і лицаря Адама Кисіля!

      «Вискочив, як Пилип з конопель, – роздратовано подумав Караїмович. – І ми ж не ликом шиті, коли заступник гетьмана отак нам по губах медом маже. То задирали б хвости повище, а не спішили карка гнуть. Вломити карка чи хребет ми завжди встигнемо».

      – Спасибі, спасибі, – тим часом розчулено дякував господар, чаркуючись з старшиною. – Але ви, пане Хваленко, переоцінили мою скромну особу. Мені аж лячно стало.

      – Я такий! – гордовито вигукнув Хваленко. – Не боюся правду в очі різати! Що думаю, те й репіжу!

      Сидір Лелека глузливо стулив тонкі губи, Караїмович скривився, тільки Сава Кононович цвів від задоволення. Джевага похмуро бовкнув:

      – Не перевелись ще лицарі