Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис

вас… Та сядьте, гетьмане! – вже сердито крикнув Кисіль, побачивши, що гетьман знову зводиться і гикає. – Але я трохи пригасив гнів його мосці, запевнивши, що Павлюк – то є виняток, то є ложка дьогтю в солодкій бочці реєстрового меду.

      – Істинно так! – квапно вигукнув Кононович. – Ми вірні слуги його мосці ясновельможного пана круля!

      – І будемо такими до сирої могили! – похмуро пробасив Джевага.

      – А ви що скажете, пане? – звернувся Кисіль до Лелеки.

      – Я перебуваю на службі в короля! – невиразно відповів той.

      – Гм… – недобре подивився на нього воєвода. – Безперечно, ми всі…

      – Вірні пси його мосці ясновельможного пана круля! – вигукнув Сидір Хваленко.

      – Собаці завжди й шана собача! – презирливо сказав Лелека.

      Хваленко осікся з розкритим ротом, не знаючи, як реагувати на це, але на всяк випадок запобігливо глянув на воєводу.

      – Але дехто намагається шкодити Короні, – вдаючи, що нічого не сталося, вів далі воєвода. – Звичайно, в сім'ї, як-то кажуть, не без виродка. На жаль, цих виродків стає все більше і більше. От і нещодавно я отримав неприємну вість: запорозькі лотри під орудою Сулими захопили Кодацьку фортецю і перебили нашу найману залогу. Це велика шкода нашій дорогій ойчизні. Звісно, надійде час, і Корона вчинить із запорожцями так, як того вони заслужили. І тоді мир на Україні буде вічний… Ви чому посміхаєтесь, пане Лелеко?

      – Я завжди посміхаюсь, пане воєводо, коли чую веселі речі, – відказав Лелека, гасячи єхидну посмішку.

      – Довгий язичок часом вкорочує шию, – недвозначно натякнув Караїмович, а Кононович непомітно стусонув Лелеку під бік.

      – Будемо сміятися, панове добродії, трохи пізніше! – з притиском мовив Кисіль. – А зараз мова йде про інше. Кодацька фортеця мусить бути відбита у запорожців і повернена Короні. І ви, вірні лицарі Корони, мусите це зробити.

      – Бачите… е-е… найясніший воєводо… е-е… – обережно почав було реєстровий гетьман і від тої обережності гикнув. – Вибити запорожців з Кодака – то справа марудна й копітка. Кодак – фортеця преміцна, а запорожці хоч і лотри, а вояки відчайдушні.

      – Та й чи згодяться реєстровці, – ввернув Караїмович. – Серед них є чимало таких, що ладні нам кулю в спину послати.

      – Панове добродії, – приязно посміхнувся Адам Кисіль, – є й інші шляхи, як здобути фортецю. В лоб її, звісно, не легко взяти. Але…

      – Але ті лотри, проше пана, скуштують наших шабель! – не втримавшись, Хваленко перебив воєводу і схопився за руків'я своєї шаблі. – Ми всі як один ринемося в бій!

      – Не перцюй! – спокійно осадив його Караїмович. – Тут треба добряче помізкувати, що це нам буде коштувати.

      – Гм… – Воєвода уважно поглянув на Караїмовича. – Коштувать це буде дорого.

      – За злото і рідного батька можна того… – прогудів Джевага. – Але який зиск з цього будемо мати?

      – Зиск виправдовує ризик, – мовив воєвода. – Корона щедро винагородить своїх лицарів! Для вас виділено