Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис

нічого не побачиш у фортеці! – вигукнув комендант.

      Останнє, що побачив Хвесько в своєму житті, це своїх оббілованих волів… Потрощивши його воза, драгуни розвели багаття й смажили на ньому м'ясо… А потім його, осліпленого, кинули у льох.

      Сулима гнівно мовчав.

      – Іване… – благально протягнув Хвесько. – Прости, Іване…

      – Бог простить, – відповів Сулима.

      – І ти прости, – благав Хвесько. – Куди ж мені тепер?

      – Не знаю! – сказав Сулима. – Куди хочеш.

      – Але ж я сліпий…

      – Ти сам себе осліпив! – відрізав Сулима. – Ти осліп відтоді, як зрікся Січі й забагнув стати паном, а нас, козаків, волів бачити своїми наймитами…

      – Бог мене покарав, – упалим голосом мовив Хвесько.

      – Не роби з Бога злочинця! І не звалюй на нього свою вину! Ти сам у себе викрав сонце.

      – Не йди… Не кидай мене, Іване, – Хвесько благально протяг руки. – Скажи мені, Йване, сонце є?

      – Сонце світить мужнім! І чесним. Воно світить тому, хто хоче, щоб воно йому світило.

      – Я хочу на Січ, Іване.

      – Ти маєш своє господарство.

      – Цур йому! Я хочу на Січ.

      – Але ти забув туди дорогу.

      – Я був колись козаком! – у відчаї вигукнув Хвесько. – Ми ж козакували колись разом, Йване. А потім я забув дорогу на Січ. І осліп. Збогарадься, Іване… До товариства хочу. Більше мені нікуди подітися, ніде сліпу голову прихилити.

      – На Січ їхатимуть гінці і візьмуть тебе з собою, – сказав Сулима.

      – Спасибі й на тім…

      – Немає за що… Бувай!

      На фортечних мурах сурмили перемогу. Козаки підкидали вгору шапки.

      Сулима стояв і слухав, як сурми клекотіли про славу козацької зброї, як спалахували вони золотим вогнем на сонці.

      – Іване…

      Сулима оглянувся. Старий Нечуйвітер намагався звестися з землі. Вуса в нього були червоні. Тільки брови лишалися білими та оселедець, як і раніше, сріблився… Кинувся до нього Сулима, підняв старого, але Нечуйвітер не міг уже стояти, і Сулима посадив його, притуливши спиною до каменя.

      – Не розминувсь я з кулею, – сказав Нечуйвітер хрипло і важко, а в горлі в нього забулькало. – Стрілись ми на одній дорозі, тісно нам вдвох було…

      – Яремо, води! – крикнув Сулима.

      – Може, у фортеці обмаль води, то я вже й так обійдуся, – кволо мовив Нечуйвітер. – На тім світі вже нап'юся мертвої…

      – Батьку, за фортецею ж Дніпро…

      Ярема приніс воду в тріснутому горщику, Нечуйвітер довго і жадібно пив, розливаючи воду собі на вуса, і вода стікала йому на груди вже рожевою…

      – Відкозакував я своє, – якось вибачливо мовив старий. – Відмолодикував і відстрибав… Але на тому світі ще покозакую. – Передихнувши, запитав: – Чи є на тім світі козацька Січ?

      – Мабуть, є, батьку.

      – Тоді й помирати легше. – Нечуйвітер ворухнувся, і тихий стогін зірвався з його спечених уст. – А бий тебе лиха, вже й стогну. А раніше ж – ого-го!