Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис

сухим, колючим і ніби аж непривітним. Все у нього було гострим: великий ніс, підборіддя, і погляд великих чорних очей також був гострим. Та ледь Остряниця посміхався, як лице його враз м'якшало й привітнішало, ніби вигодинювалося після негоди.

      – Прошу до нашої господоньки.

      – Нічого собі господонька, – озирався на всі боки Остряниця. – І все це тепер наше?

      – А то ж чиє?

      Йдучи фортечним двором, розмовляли.

      – Але ж і чисто в тебе, Іване, – дивувався Остряниця. – Як у світлиці дбайливої господині.

      – Два дні після колишніх найманців сміття вигрібали, – сказав Сулима, зморщивши носа. – Загидила німчура фортецю так, що й ступити ніде було. Гірше, ніж у конюшні. Прибрали та чебрецем посипали. Вдихнеш чебрець – і наче в степу себе почуваєш.

      – Кошовий цікавиться, як у тебе справи, Йване.

      – Живемо – сухарі жуємо.

      – Харчу вам невдовзі підвезуть, – запевнив Остряниця.

      – А що нам далі з лядською фортецею чинити? Чи жити у ній, чи за димом пустити? – поспитав Сулима. – Як Січ-мати гадає?

      – Жити, Іване, жити, – твердо мовив Остряниця. – Заради цього й приїхав до тебе. Кошовий з старшиною ухвалили: фортеці не руйнувати, буде в ній стояти наша, запорозька, залога. Маю ще одну приємну вістку, – Остряниця посміхнувся, його гостре лице враз заприязнилося. – Кошовий дякує тобі й козакам твоїм за лицарство й відвагу… А ще кошовий отаман велів мені передати, що Іван Сулима віднині вже не курінний отаман, а військовий старшина.

      – Чи ж не високо мене піднімає кошовий?

      – По заслугах. Чин військового старшини – високий чин. До всього ж кошовий настановлює тебе головним отаманом Кодацької фортеці.

      Прийшли до комендантської хати. Під вікном сидів Ярема Летючий і стругав палицю. Вгледівши Остряницю, схопився, але враз стримав себе й статечно привітався.

      – О-о, – протягнув удавано здивовано Остряниця, – ти, Яремо, наче гетьман… Ось тільки вуса якби…

      Ярема враз почервонів.

      – Будуть, будуть вуса. – Сулима непомітно штовхнув Остряницю під бік. – Фортецю взяли, будуть і вуса.

      – Що це ти майструєш, Яремо? – закашлявся Остряниця.

      – Забаг неба, – Сулима пригорнув до себе Ярему. – Чи не так, сину?

      – Так, батьку. Хочу зробити собі крила й полетіти.

      – Куди ж це? – запитав Остряниця.

      – Ще не знаю куди, – зітхнувши, зізнався Ярема. – Бо світ широкий і великий. Полечу, мабуть, на Україну. Одне крило вже готове, ось біля другого морочуся.

      – Щасливого тобі польоту! – м'яко мовив Остряниця. – Шкода, що я старий, а то б разом полетіли.

      – Літати ніколи не пізно, – відповів Ярема.

      Остряниця уважно на нього глянув.

      – Правду мовиш, сину. Ніколи не пізно літати, та шкода, що ми іноді самі собі крила обламуємо.

      Зайшли до хати.

      – Сідай, Якове, до столу, – запрошував Сулима. – Чим тебе, друже, пригостити?

      – Оковитої у тебе, звичайно, не водиться?

      – Як у морському поході, – розвів руками Сулима. – Хто вип'є, того за борт. Але для