Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис

назавжди повиїдало очі. Виповзала каліч в струп'ї та виразках, торготіла кістками… Гнат з Яремою кинулися допомагати нещасним вибратися з могили на світ білий, ті їх обіймали, плакали та все кричали:

      – Воля!.. Воля!.. Воля!..

      – Виходьте, люди добрі, ви й справді віднині вільні! – озвався Сулима. – Ставайте під стіну, де сонечко, відігрівайтеся. Зараз вас напоять, нагодують і перев'яжуть.

      Та ось з льоху вивели запорожця Хвеська Солодкого, і Сулима від нього відсахнувся. Замість очей у Солодкого були дві глибокі й криваві ямки… Поводячи головою з боку в бік, Солодкий ніби до чогось прислухався.

      – Іване… – зрештою глухо сказав він. – Це ти, отамане?

      Сулима мовчав, вражено дивлячись на Хвеська Солодкого. Кілька тижнів тому то був високий широкоплечий здоров'як зі щоками, що так і бризкали червоним соком… І раптом перед Сулимою постав дід, у якого плечі згорбились і опустилися, щоки пожовтіли й запали, а вилиці різко випнулись, замість чорних живих очей – дві ями.

      – Сулимо, – знову глухо мовив Солодкий. – Чому мовчиш? Адже, крім тебе, ніхто не міг узяти Кодака. Це ти… Чи, може, не впізнаєш мене, Хвеська Солодкого?

      – Ти? – зрештою озвався Сулима, але з місця не зрушив. – Ось уже кого не гадав у цім льосі здибати, так це тебе. Та ще без очей. Як ти опинився серед бранців? Чи не ти збирався торгувати з панством, ще й мене запевняв, що в ляхів ліпше ласки запобігати? То що ж трапилося з тобою?

      – Води… – ледве повернув Хвесько розпухлим язиком і марно намагався облизати порепані, спечені губи. – Хоч краплиночку…

      Йому влили в рот води, бо він уже не міг сам напитися, і сліпий лише тоді сяк-так оговтався.

      – Не ласкаво ж тебе зустріли вороги, – похитав головою Сулима.

      – Дайте закурити, – захрипів Хвесько, – тиждень тримали в льосі серед мертвяків. І живих, і мертвих в одній ямі. Води – і то не вимолиш. Катюги найсправжнісінькі! Виродки людські!

      – Коли припекло, то й дійшло, – з жалем мовив Сулима. – Але якою ціною? Чи не занадто дорогою?

      Хтось з козаків сунув Хвеську під посивілі (а були ж нещодавно чорні!) вуса глиняну люльку, Хвесько вхопив її обома руками, жадібно затягнувся.

      – Слухай, отамане, повідь мою, – сказав він, коли викурив люльку й перевів подих. – Я тобі все розкажу, як на сповіді. Може, іншим упомку буде, в науку.

      І розповів…

      Невдовзі по тому, як у нього побував Сулима і вони тоді гостро побалакали, Хвесько надумав таки довести своє. Бо твердо був переконаний, що йому, господарнику, нічого гризтися з панством, а ліпше ладиком вигідну з ними торгівлю повести. Тож для початку взяв бочку меду й повіз у Кодацьку фортецю. Гадав таке сказати коменданту: ви мене не чіпайте, а я – вас. Ви сидіть собі на Дніпрі, а я – у верхів'ях Нижньої Терси господарюватиму. Ось вам бочка запашного липневого меду для почину. А зійдемося – коней вам прижену, гурти худоби, хліба навезу… А ви мені злото…

      І привіз Хвесько Солодкий бочку меду в Кодак.

      Першим його стрів роз'їзний загін.

      І