Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис

Зазирали в кожну балку, шастали в прибережних очеретах та кущах – чи там, бува, не причаїлися втікачі?

      Комісар похитувався в сідлі й відчував, як з кожною хвилиною псується його настрій. Похмуро зиркав навсібіч, і в кожній балці йому ввижалася засада. Тим лотрам із Запорогів вірити не можна. Але чи зважаться вони на штурм такої фортеці, як Кодацька? О ні, вкотре переконував себе комісар, в того бидла й путніх полководців немає, і лицарством там не пахне. Набіжать, погаласують, шаблями помахають і розбіжаться… Хоча… Щось надто багато стало втікати селян на Січ. Така масова втеча хлопів на Запороги спостерігалася останнього разу п'ять років тому, перед повстанням Тараса Трясила. Невже знову хлопи щось затівають? Тільки знайдеться поводир, так і спалахне Україна. Єзус Марія, що це за непокірна й свавільна країна – одне повстання йде за одним. П'ять-сім літ як трапляться спокійні – моли Бога. І коли вже вдасться навіки вгамувати хлопство? А ще комісара дратував комендант фортеці. Сто дяблув! Він більше не може терпіти того знахабнілого француза. Подумати тільки, бідний найманець, а сміє йому, уродзоному шляхтичу, вказувати! Ні, коменданту треба наступити на хвоста, щоб не задирав його високо. Адже він, комісар, старший у фортеці. Коли його лишав тут коронний гетьман, то наказував:

      – Покладаюсь на вас, як на відважного лицаря Корони! Щоб ні одна миша не прошмигнула на Січ. Знищуйте всіх непокірних! Перегородіть раз і назавжди холопству дорогу на Запороги, і тоді ми викорінимо трикляту Русь! Заодно, – коронний гетьман понизив голос, – стежте і за комендантом та драгунами-найманцями. Коли що – повідомляйте мене. Не забувайте: ви шляхтич, вірний син Корони й ойчизни, а вони – зайди. – І врочисто закінчив: – Я лишаю вас на передньому краї боротьби із схизматством! Надійде час, і пан комісар Кодака поведе війська на Січ. Панові комісару випаде честь знищити бунтівне гніздо за порогами, і мир та спокій тоді нарешті запанують в маєстаті!

      О, ті слова коронного гетьмана найсолодші в світі! Пшияловський посміхався до своїх мрій, уявляючи, як він, знищивши Запорозьку Січ, на білому коні повернеться у Варшаву…

      Пронизливо закричав над Дніпром сполоханий птах, потім заіржав кінь – один, другий… Опам'ятавшись, Пшияловський оглянувся – фортеця лишилася далеко позаду. І комісар відчув той неспокій, що завжди на нього находив, як тільки-но він залишав глухі мури. Розтягнувшись, драгуни поволі рухались уперед. І тут комісар побачив, як з балки вирнуло кілька чужих вершників.

      «Здається, реєстровці», – полегшено перевів подих Пшияловський і крикнув уже вільніше:

      – Ей, ви?! Сто дяблув! Стійте! Хто ви такі?

      – Та ми й так стоїмо, хай пан не дуже лякається, – насмішкувато відповів передній вершник. Його жовта, оторочена чорним смушком шапка була хвацько заломлена набакир. Голубий кунтуш розстебнутий, на губах блукає глузлива посмішка.

      – Я востаннє питаю, хто ви за їдні?

      – А ти хто такий, що галасуєш? – спокійно