Фортеця на Борисфені. Валентин Чемерис

великих отаманів Косинського, Наливайка, Тараса Трясила.

      – Бог тобі в поміч, – кошовий поставив на стіл карафку і три срібні келишки. – Нумо, вип'ємо за твій приїзд. І за ту пожежу, котру ви, сини мої, роздмухаєте на всю Україну. І пиймо до дна, на дні добрі дні і добра година!

      – Щоб не було ворогам добра! – гаряче мовив Павлюк.

      – Щоб Україна була вільною птицею у вільному небі! – вигукнув Сулима.

      Випили, гомоніли…

      – То задумка наша така, пане кошовий, – ділився своїми думками Сулима. – Зруйнуємо Кодак, викишкаємо панів з порогів і дамо Павлюку кілька тисяч запорожців для початку. Хай веде їх на Вкраїну.

      – Після Кодака підемо до Черкас! – твердо сказав Павлюк. – Замок там багатий, чимало армат, великі запаси пороху, свинцю та куль. Захопивши черкаський замок, розішлемо по містах і селах України повстанські універсали. Люд звідусіль потече до нас. Зараз Україна – що бочка з порохом. Вже збираються по лісах загони, палять панські маєтки. Але потрібна іскра. Одна лише іскра!

      – Святе діло задумали, – мовив кошовий. – Починайте з Кодака і летіть на Україну!

      Вже коли виходили, Сулима затримався в дверях.

      – Пане кошовий, там біля ганебного стовпа двоє козаків…

      – Ти хотів сказати, пане отаман, злодіїв? – сердито перебив його кошовий. – Були вони козаками!

      – Але вони можуть вдруге ними стати! – запально вигукнув Сулима. – Віддайте їх мені.

      – Вони мусять понести ту кару, яку заслужили, – холодно мовив кошовий. – Щоб інші честі не губили і звання святого козацького. Щоб лицарями були, а не злодюгами!

      – Це так, – погодився Сулима, – вони заслужили сувору кару. Але ж їх заб'ють на смерть. Ліпше я заберу невдах з собою, хай біля Кодака кров'ю змиють вину. Загинуть, так з честю, живі лишаться – людьми стануть.

      – А правду каже батько Сулима, – озвався Павлюк. – Як їх гамселить дубцями, то хай ліпше вони ворогів погамселять.

      Кошовий махнув рукою.

      – Беріть! Мо', що й вийде з них!

      Розділ п'ятий

      Щовечора перед заходом сонця сурмили «зорю», міст через рів піднімали, робили перекличку, чи всі драгуни на місці, і замикали ворота – до ранку нікого не впускали до фортеці і нікого з неї не випускали, хоч би яка не виникала потреба. Така обережність після двох нападів на залогу була не зайвою. Комендант у супроводі кількох драгунів сам особисто перевіряв, чи міцно зачинена брама, потім обходив фортецю, піднімався в бастіони, до сигнального дзвона, перевіряв варту на стінах, аби впевнитись, що всі на своїх місцях і пильно стережуть фортецю. Варті повсюди наказував:

      – До ранку не стуляти очей! Хто засне – зарубаю на місці! Як собаку! Пильнувати все навколо. При перших же підозрілих звуках вночі – здіймати тривогу і будити мене.

      Вигляд у коменданта – злий і прискіпливий, варта витягується під його важким поглядом і клянеться до білого ранку не стуляти очей. Але тільки комендант ішов далі, як сторожа посміюючись вкладалася