Гетьманський скарб. Юрій Мушкетик

лицарі за дівчину проштрикують один одного шаблями. А ти… проштрикнув би кого-небудь?

      Я розгублююся.

      – Мабуть… ні. Та й тепер вже не штрикають. То раніше.

      – Не проштрикнув би?

      – Ну… Якби він мене дуже образив.

      – А якби образив мене?… А ти стояв поруч?

      – Тебе ніхто не образить. Ти – гетьманівна.

      – Не хитруй.

      Й глибоко зітхає.

      – Ніхто мене, Іване, не кохав і не покохає… Це я так… Та й цур йому, тому коханню. Кажуть, що воно, як хвороба. Чи правда? – І дивиться на мене по-пташиному, повернувши голову в бока.

      – Звідки мені знати…

      – Ти ще не закохувався жодного разу?

      – Тисячу разів, – випалюю я.

      Уляся дивується.

      – Як то?

      – А так… У Києві. Побачу гарну панянку й одразу закохаюся, – виповідаю правду. – А завтра побачу ще іншу… Вродливішу.

      – Страшний ти парубок, Іване, – регочеться Уляся і враз серйозніє. – То не кохання. То так. А я й сама… Та ж я й не гуляла, не дівувала ще. Мати й зараз має мене за дитину. На вулицю не пускала. А ти не знаєш, чи правда, що там хлопці з дівчатами цілуються? Грища всілякі з цілуваннями, в хусточки або в діжечки.

      – По-моєму, то таке цілування, наче з родичами або в церкві…

      – Але ж потім виходять за тих парубків заміж… Значить, не таке. На вечорницях хлопці та дівчата вподобують одне одного… Але я так, мабуть, не змогла б. І не хочу такого. А може, й ніякого.

      – Сподіваєшся зустріти князя?

      – А що ж… Хоч… Може, й не зустріну. Й, либонь, його зовсім немає такого, щоб під мої мислі.

      – Як то немає? – дивуюся я.

      – А так… Кохання – це те, що люди вигадують самі собі. Вигадають і наділяють усім тим, що вигадали, парубка або дівчину. Хіба я не бачила… Така гарна була в нас пташниця, а покохала пройдисвіта і бандюгу. Та ще як покохала! Всі бачили, що він за молодець, а її осліпило.

      Я дивуюся знову тепер вже з отакого Улясиного розумування.

      – Тоді чого чекати? Потрібно виходити за того, хто трапився перший.

      – Любов з'їдають миші… – раптом кинула.

      – Звідки ти знаєш? Та тоді більше нічого чекати.

      – Е ні, хочеться на щось сподіватися. Всі сподіваються… Хоч його й не буде.

      – Якщо воно справжнє…

      – А справжнє яке? – чомусь пошепки запитує Уляся.

      Я соромлюся сказати, що також майже не знаю, яким є справжнє кохання. Мабуть, про це так само важко сказати, як і про те, яким є справжнє життя. Нам усім чомусь соромно казати правду про себе, навіть правду хорошу. Ті, хто побував на війні, соромляться сказати, що вони нікого не вбили, ті, хто чесно прожив у подружньому житті, що не знали перелюбу…

      Либонь, Улясі скучно, й вона не відстає від мене:

      – Що ж ти любиш, Іване?

      – Книги всілякі. А ти? – поспішаю перекинути клубочок назад.

      – Я? Бродити вночі по полю…

      – Ти? Вночі? По полю? – торопію. – І тебе пускають?

      – В тім то й річ, що не пускають. Це я у