Нічний молочник. Андрей Курков

– сказав. – Ходімо, покажете, де та ваша молочна кухня!

      Він бадьоро встав. Одягнувся. Обоє вийшли з тепла на морозець, і повела Ірина Єгора показати ті двері, за якими у неї інколи двічі, а інколи тричі на день молоко забирають. Пальто застібала на ходу, і хустку свою ніжно-смарагдову на ходу поправляла.

      Над Печерськом яскраво світило зимове сонце, і під його промінням ранковий сніговий пух осідав, важчав і прилипав до вчорашнього снігу, що вже затверднув і перетворився на хрустку шкоринку.

      14

      Київ. Вулиця Рейтарська

      Помешкання номер 10

      Дарія Іванівна вдома у Вероніки розслабилася, їй було затишно. Поплакала трохи за померлим чоловікомаптекарем. Поскаржилася на долю. Похвалила каву, що її приготувала Вероніка. Порозпитувала господиню про її сімейні справи.

      Вероніка була налаштована на відвертість, але не свою. Про Семена сказала лише кілька слів, та й то надто хороших, на що вдова аптекаря недовірливо насупилася, але тільки на мить. А далі продовжила про себе й про свого.

      – Мій теж був чудовим і незвичайним, – її темні очі сяйнули душевним теплом. – Часом телефонує і радісним голосом: «Зараз прибіжу, люба! Вари каву!». І кава виходила така, як у вас, – вона кинула на господиню багатозначний погляд. – У мене така кава тільки для нього вдавалася. Коли собі чи подрузі заварювала – завжди гірше. Гаряче у вас. Зате куривом не пахне! Ви ж не палите? – Дарія Іванівна пробіглася поглядом по двох білих італійських батареях. – А ми, коли ремонт робили, так і лишили старі, ребристі, з чавуну. Лише пофарбували їх. У нас прохолодніше. Ви знаєте, що холод допомагає продовжити молодість?

      Гостя на мить замовкла, мабуть, замислившись про молодість.

      – Дітей у вас нема? – запитала знову.

      І тут вчасно рипнули вхідні двері. Вероніка зірвалася з місця. Визирнула в коридор. Побачила чоловіка.

      – Сеню, в нас гостя.

      Дарія Іванівна відразу почала збиратись. Також пройшла в коридор, одягла шубу. Критично оглянула на чоловіка Вероніки.

      – Я там, на столику, візитівку залишила. Телефонуйте! – сказала вона, вже виходячи з помешкання. – Тепер ви до мене на каву! Ага, і ваш телефончик дайте!

      Вероніка швиденько записала їй обидва свої номери – і домашній, і мобільний. На прощання отримала від гості ще одну приязну посмішку. Зайшла слідом за Семеном до кухні.

      – Ти чого такий похмурий? – запитала вона.

      Семен був радше стомленим, ніж похмурим. Він уже встиг налити собі чарочку коньяку.

      – Переодягнися, – попросила Вероніка, оглядаючи його не надто свіжий светр і потерті джинси. – Я виперу!..

      – Хто це був? – поцікавився Семен.

      – Дружина аптекаря, якого вбили. Пам’ятаєш, коли ти під ранок прийшов… – вона раптом обірвала себе.

      Семена пересмикнуло, наче від раптового переляку. Він випив коньяк, налив ще.

      – Налий і мені, – попросила дружина.

      Семен здивувався. У його погляді прокинулися людяність і доброта. Він вийняв ще одну чарку, наповнив її і подав Вероніці.

      – Я з нею випадково