Нічний молочник. Андрей Курков

такого самісінького Мурика, за сірого кота навряд чи хтось проситиме більше двадцяти гривень. Купить, привезе і хай Валя шукає «10 відмінностей», як у старих журналах на передостанній сторінці. Усі сірі коти однакові, всі люблять пожерти, тому однаково лежатимуть у кухні під теплою батареєю, слідкуючи закоханими очима за господинею, яка готує їжу.

      У маршрутці на Київ було тепло, і радіо «Шансон» співало огидним голосом про «тьотю Шуру з Тобольська». Всівшись у задньому ряду на м’яке сидіння, Діма задрімав.

      13

      Київ. Вулиця Грушевського. Маріїнський парк

      Наступного ранку весь Маріїнський парк був укритий сніговим пухом. Він лежав на голих галузках дерев, на алеях, створюючи враження чогось святково-весільного.

      Іра вже півгодини милувалася сніговою білістю і бірюзою невисокого палацу, що проглядав крізь стовбури дерев. Цей палац своїм ніжним кольором так пасував до її нової пухової хустини. Вірніше, не нової, а свіжопофарбованої. Вона була такою легкою, ця хустина, що навіть не відчувалася, не тиснула. Зате віддавала ніжне тепло. Воно стікало її русявим волоссям. Стікало до плечей. Можливо, тому, що вона зав’язувала хустину так, як колись на ній зав’язувала зовсім іншу хустину мама, виряджаючи донечку до сільської школи. Та хустина також була сіренька, мишачого кольору. Але чому також? Ні, та була мишачого кольору, ця теж була мишачого кольору. А стала ніжно-смарагдового! Легкі, випорожнені ще годину тому груди майже не відволікали на себе її увагу. Тож Ірина далі тішилася пуховій хустинці, ніби перефарбована вона стала теплішою.

      А в парку нікого не було. Лише якийсь дідок кілька хвилин вигулював песика, а потім зник. І Єгора чомусь не було. Він же мав з боку палацу прийти. Так гадала Іра, але думки її того ранку були нерівні й неслухняні. Вночі Яся прокидалася і плакала. Й Іра поділилася з нею материнським молоком. Зовсім трішки. Яся так і заснула знову, не випускаючи пиптика з ротика. Довелося Ірі обережненько пальчиком відкрити ротик донечці і вивільнити затиснутий пиптик. І в маршрутці, що їхала темною Житомирською трасою, подрімати не вдалося. Водій Вася ділився своєю радістю з охоронцем київської будови, що переважно сідає відразу за водійським сидінням. У Васі, бачте, щастя. Дружина повернулася. Він спочатку вліпив їй ляпаса, а потім уже розцілував і сказав, що зла на неї не тримає. Розповідав про це гордо, але чогось наче не договорював. А Іра не дурна, знала, що він хоче охоронцеві сказати: «Я таки кращим виявився за того непитущого зварювальника, якщо вже вона повернулася!».

      Іра їхала, заплющивши очі, але вуха заткнути було нічим. Тож усе почуте змішалося з її думками й спогадами про нещодавній сон без картинки, зате з голосом. І тепер, коли вона намагалася той голос пригадати, то чула голос водія Васі. І слова про те, що «він повернеться», проказані в Іриній уяві голосом Васі, не звучали ані серйозно, ані переконливо. Взагалі не звучали.

      «Може, він у тому гастрономчику каву п’є?» – подумала Ірина.

      Ще раз озирнулася довкола. Нікого.

      Гастрономчик знайшла легко. Підійшла до високого прилавка,