Нічний молочник. Андрей Курков

повернутися до «молочної кухні». Згадала про малинове варення.

      – У вас усе гаразд? – налякав запитанням чоловік, що виринув із заметілі в довгому чорному пальті. Він вдивлявся в обличчя Ірини напруженим поглядом. У його правому вусі чорніла така сама маленька слухавка, як у Єгора.

      – Все добре, – відповіла Ірина і всміхнулася йому.

      Чоловік одразу щез. Ступив назад, за білу непрозору снігову стіну.

      – Ой, як тебе засипало! – вигукнула нянечка Віра, впускаючи Ірину до коридору. – Давай, швиденько роздягайся і на кухню!

      Ірина струсила сніг з хустини. Акуратненько її повісила. Пальто примостила на інший ріжок дерев’яної стійки-вішака. Глянула на подвійні двері в кінці широкого коридору. Підійшла, слухаючи стукіт грубуватих обцасів своїх чобітків. Повернулася до вішака. Далі вийняла з торбинки капці й перевзулася. І знову до подвійних дверей. Відхилила їх трішки, зазирнула в шпаринку. Побачила жінку років п’ятдесяти з собачкою-мопсиком на руках і чоловіка в костюмі з потрійним підборіддям. На лацкані піджака – депутатський значок.

      За спиною грюкнули вхідні двері. Ірина озирнулася. Двоє чоловіків у зелених комбінезонах занесли великий молочний бідон. Поставили його під стіною і вийшли, мабуть, по наступний. Зазвичай за один раз вони привозили три бідони.

      Чай з малиновим варенням підняв Ірині настрій, зігрів. У нянечки Віри у кишені білого халата задзвонив мобільний. Вона метушливо видобула його, натиснула кнопку, піднесла до вуха.

      – Так, Неллі Ігорівно, привезли! О, лишенько, як же це? Гаразд. І Іринка тут, ми вдвох впораємося.

      Сховавши телефон, нянечка Віра стурбовано озирнулася на відчинені двері, через які було видно три молочні бідони, що стояли в коридорі.

      – Охоронців начальниці хтось побив, – поділилася новиною старенька. – До лікарні потрапили обидва. Тепер нікому ці бідони до процедурної носити. Допоможеш мені?

      – Звичайно, – з готовністю відповіла Іра.

      Вони швидко допили чай.

      – Візьми, одягни! – нянечка подала Ірині чистенький білий халат. – Без цього туди ніяк не можна.

      Віра глянула на себе у маленьке люстерко, що висіло в кухні над мийкою. У халаті вона була схожа на медсестру.

      Взялись вони удвох за ручки бідона. Підняли його трішки, й Ірині мало не підкосилися ноги. Такого тягаря в житті ще не доводилося двигати.

      – А ми потрошки, ривочками, – сказала нянечка, помітивши на Ірининому обличчі розгубленість.

      Разів зо двадцять вони піднімали й опускали бідон, поки дотягли його до подвійних дверей. Віра явно зморилася, проте не скаржилась. В Ірини заболіли руки й плечі.

      – Треба зробити, начальниця попросила, – проказала сумно старенька нянечка. Відчинила половинку подвійних дверей. Взяли вони знову за вуха бідон, поставили по той бік дверей. Потім дісталися третіх дверей ліворуч. Занесли всередину. Там, у кімнаті, повністю облицьованій блакитною плиткою, стояла особлива медична ванна. На її зовнішньому боці – пульт керування.