Нічний молочник. Андрей Курков

до охоронця.

      – Там, – вказав він поглядом на кав’ярню.

      – Потримайте! – дама простягнула Вероніці вінок і молоток.

      – Ходімо! – звеліла вона хлопцеві.

      Вони вдвох зайшли до кав’ярні. А Вероніка лишилася стояти на хіднику, притрушеному снігом. Вона помітила цвях, вбитий у стіну будинку. Повісила на нього вінок, а молоток прихилила руків’ям до стіни унизу. Тепер стояти було зручніше.

      Дама у шубі вийшла хвилин через п’ять. Найперше поправила вінок, що висів трохи косо. Підняла молоток з хідника.

      – Домовилася, – сказала спокійним тоном. – На вихідні буду знімати, а в будні його не чіпатимуть…

      – Ходімо до мене, кави поп’ємо, – запропонувала Вероніка. – Я тут поруч мешкаю.

      12

      Аеропорт Бориспіль

      Дімина зміна починалася о дев’ятій ранку. Ніч минула спокійно. Пасажири тієї зміни всі як один виявилися законослухняними, тож скільки не принюхувався Шаміль, його очі жодного разу не засяяли радістю. Вантажників Бориса й Жені також не було, їхні зміни не збіглися з Діминою.

      «Воно й краще, – міркував собі Діма, зиркаючи на годинник і згадуючи про чорну пластикову валізку, що лежала в його гаражі. – Викинути б її до біса та й забути про все!».

      Лишався ще один рейс. Потім кінець зміни, й службовий автобус розвезе потомлених нічних трудівників по домівках.

      – Коваленко! – раптом долинуло з кишенькової рації. – Зайдіть до начальника митниці!

      – Йду! – відповів у чорну «мильницю» Діма й стурбовано глянув на Шаміля.

      – Сидіти, – наказав вівчарці й вирушив до начальства.

      Начальник зустрів його кивком голови й холодним поглядом. Він сидів за робочим столом і крутив у руках окуляри з ледь затемненими скельцями. Монітор з клавіатурою були зсунуті на правий край столу, а кілька папок з паперами – на лівий.

      – Дванадцятого вранці твоя зміна була?

      – Так, – відповів Діма.

      – Якийсь багаж по нашій лінії затримувався?

      – Здається, ні, – Діма напружився і силкувався втримувати обличчя незворушним, щоб випадково не викликати підозри начальства. – Якщо й було щось, то мусить бути задокументоване… – він кивнув на комп’ютер.

      – Одна валізочка, – начальник видобув з-під папки аркуш паперу з текстом, начепив на ніс окуляри й зачитав: «Чорний пластиковий, фірми «Смарт-кейс».

      Знову зняв окуляри й повернув свій холодний погляд на кінолога:

      – Пройшов реєстрацію на ранковий рейс до Відня, але до аеропорту призначення не долетів. Пригадуй!

      Діма заперечливо покрутив головою.

      – Вилучення багажу тієї зміни точно не було, – вже твердіше промовив він.

      – Ясно! Значить, вантажників робота! Ну, добре, йди! – видихнув начальник.

      У цьому «добре, йди» Діма вчув загрозу пострілу в спину.

      До багажного відділення тим часом приїхали валізки з Амстердама. Діма з Шамілем обійшли їх, але й тут усе було чисто.

      Уже вийшовши зі службового автобуса,