Нічний молочник. Андрей Курков

– прошепотів бородатий бомж, який став перед нею у своєму облізлому драповому пальті й черевиках без шнурівок. – Мені холодно!

      Іра пірнула рукою в кишеню, вийняла дрібняки, відрахувала гривню й висипала її в простягнуту долоню бомжа.

      – Добре! – сказав той замість «дякую» і, озирнувшись, рушив до жінки у дорогій дублянці, яка щойно зайшла до цього маленького гастрономчика.

      Ірині теж стало холодно. Вона допила каву й вирішила повернутися в тепло її «молочної кухні».

      Вхідні двері були відчинені, тож Ірина ввійшла, але її тут-таки потіснили двоє чоловіків в однакових синіх куртках, що заносили досередини великий металевий бідон. Вони пронесли його коридором і, відчинивши подвійні двері, якими той коридор закінчувався, зникли в наступному, набагато розкішнішому, де на підлозі лежала килимова доріжка, а на стінах висіли картини. Що було зображено на тих картинах, Іра не встигла роздивитися. Подвійні двері зімкнулися синхронно.

      – Іринко, на плитці ще каша лишилася, – ласкаво мовила до неї нянечка Віра. – Роздягайся, проходь!

      Іра кивнула, не відводячи погляду від подвійних дерев’яних дверей.

      – А що там, за тими дверима? – запитала вона вже у кухні, озираючись на нянечку, що наливала їй до миски вівсянку.

      – Туди клієнти й клієнтки заходять з центрального входу. Лікар-консультант у кабінеті приймає. Попередній лікар був китаєць, а теперішній, кажуть, з Москви приїхав, – прошепотіла літня нянечка. – А ми тут з тобою – кухонні. Нам туди не можна.

      Іра кивнула з розумінням. А тільки-но взялася до вівсянки, так їй тепло й затишно стало, що всі питання і поставлені, і замовчані кудись звітріли. Та й слух у неї, здавалося, перекинувся, наче скляний гранчак. Внутрішнім став. І почула вона, як у роті вівсянка пережовується, як молоко в грудях прибуває, як б’ється серце – гучно і впевнено.

      11

      Київ. Вулиця Рейтарська. Помешкання номер 10

      А зима й далі була м’якою й ненав’язливою. Сніжок то випаде, то розтане від якогось незрозумілого подиху теплого вітру, і тут-таки знову замерзне, перетворившись на ожеледь. І тоді вже ступаєш по нерівному хіднику обережно, чекаючи нового снігу, що притрусив би слизьку доріжку.

      Семен поїхав кудись ще досвіта. Обіцяв до п’ятої повернутися. Вероніка зранку пішла купити харчі. Витратила годинку на телефонну розмову зі своєю знайомою Танечкою. Дізналася багато про її нового чоловіка, який був на три роки молодший за Таню, але, за її словами, вирізнявся неабияким життєвим досвідом. Що мала Танечка на увазі під «життєвим досвідом», Вероніка вирішила довідатися під час особистої зустрічі, про яку вони, зрештою, наприкінці телефонної бесіди й домовились.

      А час того дня нікуди не поспішав. І сніжок то падав, то зупинявся. Згадавши знічев’я про користь свіжого повітря, Вероніка вирішила прогулятися. Але, позаяк була в гарному настрої, рушила не до масивного заднього муру Софіївського заповідника, а до рогу трьох кав’ярень – до перехрестя Стрілецької та Ярославового Валу…

      Отам вона й стала свідком сценки, яку ані трагічною, ані комічною не назвеш.

      Елегантно