Феноменологія духу. Георг Гегель

допомогою безкінечності ми бачимо, як закон досягає завершеності у формі необхідності, а всі моменти світу з’явищ узято, таким чином, до внутрішнього. Згідно з попереднім викладом, те, що проста природа закону – це його безкінечність, означає: α) закон самототожний, проте є відмінністю в собі; іншими словами, закон – це однойменне, що самовідштовхується, або розпадається на два елементи. Те, що було назване простою силою, розпадається на два елементи і завдяки своїй безмежності є законом; β) те, що розпалося і становить частини, що, як гадають, властиві законові, репрезентується як сутнє і стале, а якщо ці частини розглядати без поняття внутрішньої відмінності, тоді час і простір, або відстань і швидкість, що постають як моменти тяжіння, не менш байдужі одне до одного (й не мають відносин необхідності одне з одним), як і до самого тяжіння, так само як це просте тяжіння байдуже до них, а проста електрика байдужа до позитивного і негативного; γ) проте завдяки поняттю внутрішньої відмінності це нетотожне й байдуже, час і простір і т. ін. становить відмінність, що не є відмінністю, або є тільки відмінністю однойменного, тож її сутність – єдність; і те, і те спонукає одне одного, мов позитивне і негативне, і їхнє буття полягає радше в тому, що вони утверджуються як небуття і скасовуються в єдності. Існують два відмінні елементи, і вони існують у собі, існують у собі як протилежні, тобто як протилежності самим собі, мають своє інше в собі і є тільки однією єдністю. Цю просту безкінечність, або абсолютне поняття, можна було б назвати простою сутністю життя, душею світу, загальною кров’ю, що циркулює скрізь, і ніде ніяка відмінність не стає на заваді її плинові й не уриває його, бо радше вона сама становить усяку відмінність, але водночас і її скасування; отже, вона пульсує не ворушачись, і здригається вся, не будучи неспокійною. Вона самототожна, бо відмінності тавтологічні, бо це відмінності, що не є відмінностями. Ця самототожна сутність має відносини тільки з собою; з собою: це означає, що є інше, на яке спрямовані відносини, а відносини з собою – це радше роздвоєння; іншими словами, та сама самототожність є внутрішньою відмінністю. Отже, кожна з цих частин роздвоєного існує в собі й для себе, кожна є протилежністю якогось іншого; таким чином, із кожною водночас дано й інше. Або ж кожна частина – це не протилежність якогось іншого, а тільки чиста протилежність, тож кожна в собі є своєю протилежністю. Або вона – взагалі не протилежність, а існує просто для себе, є чистою самототожною сутністю, що не має в собі жодної відмінності, і в такому разі нам немає потреби запитувати (а ще менше – вважати, ніби таке запитання завдасть філософії клопоту або вона взагалі не зможе відповісти на нього), як із цієї чистої сутності може виринути відмінність або іншість: адже роздвоєння вже сталося, з самототожного викинуто відмінність і поставлено її збоку; таким чином, те, що мало бути самототожним, – це вже радше один з елементів роздвоєного, а не