Феноменологія духу. Георг Гегель

істині, цьому абсолютно загальному, що позбулося протилежності загального та одиничного і стало об’єктом тями, розкривається тепер надчуттєвий світ як істинний світ, що лежить вище від чуттєвого світу, який є світом з’явищ, над минущою цьогобічністю лежить постійна потойбічність, певне в‐собі, що є першим, а отже, недосконалим з’явищем розуму, тобто тільки чистою стихією, в якій істина має свою сутність.

      Отже, наш об’єкт відтепер – силогізм, засновками якого є внутрішнє речей і тяма, а його середнім терміном – з’явище; проте хід цього процесу висновування породжує додаткове визначення того, що тяма з допомогою середнього терміна виявляє у внутрішньому, а також досвіду, якого набуває тяма, розглядаючи ці відносини поєднаних термінів.

      Внутрішнє – і досі чиста потойбічність для свідомості, бо вона ще не знайшла себе в ній; воно ще пусте, бо воно – тільки ніщо з’явища і є насправді простим загальним. Із таким способом буття внутрішнього безпосередньо погоджуються ті, хто стверджує, що внутрішнє речей неможливо пізнати, але причину тут слід розуміти якось інакше. Хай там як, про це внутрішнє, яким воно тут є безпосередньо, ще немає жодних знань, але не тому, що розум надто короткозорий, чи обмежений, чи який завгодно інший, як нам заманеться його назвати (про це ми ще нічого не знаємо, бо так глибоко ми ще не сягали), а внаслідок самої простої природи предмета, бо ж у пустоті нічого не відомо, або, коли висловитися з позиції іншої сторони, саме тому, що її визначено як потойбіччя свідомості. Результат, щоправда, той самий, якщо поставити сліпого серед багатства надчуттєвого світу (якщо цей світ має те багатство, байдуже, чи воно є питомим змістом цього світу, чи сама свідомість становить цей зміст), а зрячого – серед цілковитої пітьми або, якщо хочете, серед чистого світла (якщо припустити, що надчуттєвий світ справді такий); зрячий бачить серед чистого світла не більше, ніж серед цілковитої пітьми, і не більше, ніж сліпий серед повноти багатства, яке лежить перед ним. Якби вже нічого більше не можна було б удіяти із внутрішнім та нашою пов’язаністю з ним завдяки світу з’явищ, то не лишилося б нічого іншого, як дотримуватися з’явищ, тобто вважати за істину те, про що ми знаємо, що воно не є істиною, або щоб у тій пустоті, яка, щоправда, спершу постає як пустота, де немає об’єктивних речей, проте як пустота в собі, де, слід вважати, немає і всіх духовних відносин та відмінностей свідомості як свідомості, – отож, щоб у тій цілковитій пустоті, яку навіть називають священною, все-таки щось було, наповнити її мріями, вигадками, проявами, витвореними самою свідомістю; пустота мала б бути задоволена, що до неї поставились так погано, бо вона б не заслуговувала нічого кращого, бо навіть мрії – це все-таки щось краще, ніж її гола порожнеча.

      Але внутрішнє, або надчуттєве, потойбіччя таки виникло, воно походить зі з’явища, і з’явище є його опосередкуванням; іншими словами, з’явище є його сутністю і фактично його наповненням. Надчуттєве