Феноменологія духу. Георг Гегель

тобто діяльним чинником, негативною єдністю, або одним. Унаслідок цього зникає всяка різниця між окремими силами, що мають брати участь у цьому процесі, протиставлені одна одній, бо вона спирається тільки на згадані вище відмінності. Отже, водночас із тими відмінностями не стає різниці й між силами, і все зливається в одне. Немає ні сили, ні спонукання, ні спонуканості, ні визначеності бути і наявним середовищем, і відображеною в собі єдністю, ні одиничного, що є чимсь для себе, ні різних протилежностей, бо в цій абсолютній зміні є тільки відмінність як загальна, тобто така, в якій зникають багато різних протилежностей. Отже, ця відмінність як загальна – це те, що становить простий елемент у самій взаємодії сил та істину цього процесу; це закон сили.

      Абсолютно мінливе з’явище через свої відносини з простотою внутрішнього, або тяму, перетворюється в просту відмінність. Внутрішнє – це передусім загальне в собі, але це просте загальне в собі – це, по суті, теж абсолютно загальна відмінність, бо воно є результатом самої зміни, або ж зміна є його сутністю, проте зміна як утверджена у внутрішньому, така, яка вона насправді, і в цій реальності його теж вважають за таку саму абсолютно загальну, заспокоєну й самототожну відмінність. Іншими словами, заперечення – суттєвий елемент загального, тож заперечення чи то опосередкування в загальному – це загальна відмінність. Ця відмінність виражена в законі, що є постійним образом мінливого з’явища. Таким чином, надчуттєвий світ – це спокійне царство законів, щоправда, по той бік сприйманого світу, бо цей світ репрезентує закон тільки через невпинну зміну, але однаково присутній у ньому і є його безпосередньою нерухливою копією.

      Згадане царство законів – це і справді істина тями, і зміст цієї істини – відмінність, що полягає в законі. Водночас це царство – лише її перша істина, що не вичерпує всієї повноти з’явища. Закон у ньому присутній, проте не становить усієї наявної в ньому присутності; за щоразу інших обставин закон має щоразу іншу реальність. Отже, з’явище для себе завжди має один аспект, що не є у внутрішньому, тобто з’явище насправді ще не утверджене як з’явище, як скасоване буття-для-себе. Цей ґандж закону має виявлятись і в самому законі. Те, що видається в ньому ґанджем, – це те, що він, звичайно, містить у собі відмінність, проте як загальну, невизначену. Тією мірою, якою це не закон узагалі, а просто якийсь закон, він має в собі визначеність, тож, таким чином, є невизначена множина законів. Але ця множина – радше теж ґандж, бо суперечить принципові тями, для якої як для усвідомлення простого внутрішнього істина є загальною єдністю в собі. Через те множину законів тяма має звести до одного закону, скажімо, до закону, згідно з яким падає камінь, чи то закону, згідно з яким обертаються небесні сфери, щоб його можна було розуміти як один закон. Але під час такого збігу закони втрачають свою визначеність, закон ставатиме дедалі поверховішим і фактично