Історія нового імені. Элена Ферранте

в неї стала червоно-бузковою, а решта обличчя блідою. Вона не відповіла.

      7

      До Амальфі вони прибули під вечір. Ні він, ні вона ні разу не були в готелі, а тому почувалися дуже ніяково. Особливо Стефано збентежив дещо іронічний тон адміністратора, і тому він мимоволі поводився скуто. А коли сам це помітив, то спробував приховати власне зніяковіння за різкою поведінкою. Від одного прохання показати документи в нього почервоніли вуха. Тим часом підійшов носильник – чоловік років п’ятдесяти з тонкими вусами – і хотів було взяти валізи, але Стефано його відштовхнув, наче злодія, потім передумав і дещо зверхньо вручив жменю монет, так і не скориставшись послугою. Ліла йшла слідом, коли він із валізами піднімався сходами. Вона розповіла мені, що тоді – сходинка за сходинкою – у неї вперше виникло відчуття, що по дорозі вона десь загубила того хлопця, з яким одружилася вранці, і тепер йшла з якимось незнайомцем. Невже Стефано насправді був таким гладким, з короткими й товстими ногами, довгими руками, побілілими кісточками на пальцях? Із ким вона назавжди зв’язала свою долю? На зміну тій люті, що охопила її в дорозі, прийшов страх.

      Коли вони нарешті потрапили до свого номера, Стефано намагався поводитися привітно, як раніше, але був занадто втомлений і досі роздратований через ляпаса, якого йому довелося дати Лілі. Тому в його голосі відчувалася награність. Він похвалив кімнату – дуже простора! – і відчинив вікно, вийшов на балкон, покликав Лілу: іди сюди, поглянь, як сяє на сонці море, яке чисте повітря! Але вона злякано шукала вихід зі своєї пастки, а тому відсторонено похитала головою: їй, мовляв, холодно. Стефано відразу зачинив вікно і зауважив, що якщо вони збираються пройтися і десь повечеряти, то краще одягти щось тепліше. Сказав, щоб Ліла взяла для нього жилет, ніби вони хтозна скільки часу живуть разом і вона добре знає, де і в якій валізі шукати той жилет, як і свою кофту. Ліла, здавалося, послухалась, але насправді навіть не відкрила валізи, не дістала ані кофту, ані жилет. Вона відразу вийшла з номера, не бажаючи залишатися там ані хвилини. Він вийшов слідом, бурмочучи під ніс: «Я можу піти й так, але я за тебе хвилююся, щоб ти не застудилася».

      Вони пішли гуляти по Амальфі: униз сходами спочатку до собору, потім – до фонтану. Стефано намагався якось її розважити, але веселити – то ніколи не було його коником. У нього краще виходили пафосні або повчальні промови дорослого чоловіка, який знає, чого хоче. Ліла майже весь час мовчала, і зрештою він обмежився тим, що лише вказував то на одне, то на інше, вигукуючи: «Поглянь!». Але її, що за інших обставин не пропустила б жодного камінця, зараз не цікавили ні краса звивистих вуличок, ні аромати садів, ні мистецтво та історія Амальфі, і ще менше – його голос, коли він без упину повторював, викликаючи роздратування: «Гарно, правда?»

      Невдовзі Ліла почала тремтіти, не стільки від холоду, як від нервового збудження. Він це помітив і запропонував повернутися до готелю, навіть насмілився видати щось на кшталт: «Там в обіймах і зігріємося».