Історія нового імені. Элена Ферранте

потішило оте її «ми» (ми не повинні були, ми вчинили), але дратував різкий перехід до «я»: я все робила не так. «Ми, – кортіло мені виправити її, – ми разом!» Але я цього не зробила. Мені здалося, що вона таким чином намагається призвичаїтися до свого нового становища, відчайдушно шукає, за що зачепитися, щоб упоратись якнайкраще. Перш ніж рушити нагору сходами, вона запитала:

      – Хочеш прийти до мене додому, щоб повчитися?

      – Коли?

      – Сьогодні після обіду, завтра, щодня.

      – Стефано буде незадоволений.

      – Якщо він – господар, то я – дружина господаря.

      – Не знаю, Ліло.

      – Я виділю тобі окрему кімнату, зачинишся в ній.

      – Навіщо це все?

      Вона стенула плечима:

      – Щоб знати, що ти поряд.

      Я не відповіла ні «так», ні «ні». Пішла собі блукати містом, як завжди. Ліла була впевнена, що я і надалі вчилася. Вона звикла бачити мене своєю подругою в окулярах і з прищами, яка повсякчас скніє над книжками; їй навіть на думку не спадало, що я можу змінитися. Але я хотіла позбутися того образу. Мені здавалося, що приниження, якого завдала мені неопублікована стаття, довело мою неспроможність. Ніно, хоч він теж народився і виріс у злиденному кварталі нашого району, як я і Ліла, умів отримувати від навчання особисту користь, а я – ні. Отже, досить марних сподівань, досить чіплятися за науку. Слід прийняти власну долю, як то вже давно зробили Кармела, Ада, Джильйола, навіть Ліла по-своєму. Я не пішла до неї ні того дня, ні наступного, продовжувала прогулювати навчання, сердилася сама на себе.

      Якось уранці я гуляла неподалік від ліцею, на Ветеринарській, що за ботанічним садом. Міркувала про те, що напередодні сказав Антоніо. Він сподівався, що його не заберуть в армію, бо він єдиний син у матері-вдови, єдиний годувальник у родині. Мав намір попросити у свого роботодавця в майстерні підвищення зарплатні, відкласти трохи грошей, щоб узяти в оренду бензозаправку на трасі. Ми б одружилися, я допомагала б йому управляти заправкою. Отаке просте й зрозуміле життя, моя мати його б схвалила. «Не можу я завжди робити так, як того хоче Ліла», – сказала я про себе. Але як важко було позбутися амбіцій, пов’язаних із навчанням! Ноги самі понесли мене до ліцею саме в той час, коли закінчувалися уроки. Я побоювалася, що мене можуть побачити викладачі, але водночас усвідомлювала, що хочу, щоб вони мене побачили. Мені кортіло, щоб мене помітили раз і назавжди не як ученицю-відмінницю або щоб ухопили за вухо і змусили знову вчитися.

      Почали виходити перші учні. Я почула, що мене хтось покликав. То був Альфонсо. Він чекав на Марізу, але вона запізнювалася.

      – То ви тепер зустрічаєтеся? – запитала я в нього насмішкувато.

      – Та ні, то вона собі таке втокмачила.

      – Брехун!

      – Це ти брехуха! Казала, що хворієш, а сама – погляньте-но! – цвіте і пахне! Ґальяні повсякчас питає про тебе, я сказав, що в тебе висока температура.

      – Так і є!

      – Авжеж! Воно й видно!

      Він тримав під пахвою кілька