Історія нового імені. Элена Ферранте

у школі чи ще десь з отим виродком Ніно Сарраторе, я тебе вб’ю, Лену, уб’ю! Так що подумай як слід, – у відчаї вигукнув він, – чи не краще залишити мене тут, зараз, краще для тебе!

      А сам дивився на мене широко розплющеними очима, червоними від стримуваних сліз, викрикував мені в обличчя слова без крику, з роздутими чорними ніздрями. І на його обличчі читалося таке страждання, що, здавалося, воно зараз розірве його ізсередини, бо слова, які клекотять отак у горлі й у грудях, не знаходячи собі виходу, перетворюються на гострі шматки заліза й розсікають легені й глотку.

      Підсвідомо я потребувала такої агресивної реакції. Стиснуте, мов лещатами, зап’ястя, страх бути битою, його сповнені болю і розпачу слова, що лилися рікою, утішили мене: хоч хтось через мене переймався.

      – Відпусти, мені боляче, – пробурмотіла я.

      Він повільно відпустив руку, але не зводив з мене погляду. Я мала дати йому трішки уваги й поваги, довіритися йому; тим часом зап’ястя в мене посиніло.

      – Ну, то що ти вирішила? – запитав він у мене.

      – Я хочу бути з тобою, – відповіла я насуплено.

      Антоніо з полегшенням видихнув, очі наповнилися сльозами, і він відвернувся, нібито дивлячись на море, щоб виграти трішки часу і заспокоїтися.

      Згодом ми вже були на вулиці. Ми не стали чекати на Пасквале, Енцо, дівчат, ні з ким не попрощалися. Найважливішим було втекти від моєї матері, щоб вона не побачила нас разом, отож ми пішли пішки; уже стемніло. Спочатку ми просто йшли поряд, не торкаючись одне одного. Потім Антоніо несміливо обійняв мене за плечі. Так він ніби просив вибачення, ніби то була його вина. Оскільки він справді мене кохав, то вирішив ставитися до тих годин, які я, зваблива й зваблена, на його очах провела з Ніно, як до тимчасового затьмарення.

      – Я поставив тобі синець? – спитав він, намагаючись взяти мене за руку.

      Я промовчала. Він притис мене рукою, що лежала на моєму плечі, до себе, я несвідомим жестом роздратовано повела плечем, і він відразу послабив обійми. Він чекав, я чекала. Коли він знову спробував обійняти мене на знак примирення, я обхопила його рукою за талію.

      4

      Ми цілувалися без упину: за деревом, у під’їзді будинку, на темних вуличках. Потім сіли на автобус, ще один, доїхали до вокзалу. Пішли до ставків, час від часу зупиняючись для поцілунків на безлюдній дорозі, що вела вздовж залізниці.

      Мені стало жарко, хоча сукня на мені була легесенька, а від вечірньої прохолоди час до часу хапали дрижаки. Антоніо притискав мене до себе у темряві з такою пристрастю, що ставало боляче. Від його губ пашіло жаром, тепло його рота розпалювало думки та уяву. «Мабуть, Ліла зі Стефано вже в готелі, – думала я, – можливо, вечеряють. Мабуть, готуються лягати спати. О, спати в обіймах чоловіка і більше не мерзнути!» Я відчувала, як язик Антоніо збуджено рухався у мене в роті одночасно з тим, як він стискав мої груди через тонку тканину сукні, а я погладжувала його член через кишеню штанів.

      На темному небі де-не-де з’являлися яскраві зірки. Солодкі аромати весни перебивали запахи