Янголятко. Колин Маккалоу

красиву голову назад, тож я подумала, що маю уповільнити крок і стулити рота, який останніми днями часто ловив ґав. Ой, який красень! Дуже високий, широкі плечі, плаский живіт. Копна темно-рудого заплутаного волосся та два білосніжних крила, вкрита легким ластовинням шкіра, виточені риси обличчя – так, він був красень. Вони розмовляли про остеомаляцію – пом’якшення кісткової тканини, – тож я вирішила, що він ортопед. Намагаючись прослизнути повз них – вони заполонили весь прохід, – я відчула допитливий погляд пари зелених очей. Оце так! У грудях вдруге за тиждень все стиснулося, хоча це зовсім не схоже на хвилю кохання, як це було з Фло. Тепер було щось на зразок тяжіння, від якого затамовуєш подих. Колінами побігли дрижаки.

      В обід я порозпитувала про нього у Паппі, озброївшись своїм припущенням, що він ортопед.

      – Дункан Форсайт, – відразу ж, без коливань, відповіла вона. – Він завідувач ортопедичного відділення. А чому ти питаєш?

      – Він старомодно подивився на мене, – відповіла я.

      Паппі витріщила на мене очі.

      – Справді? Це на нього зовсім не схоже, він не з тутешніх гульвіс. Він давно одружений, у нього репутація найпривабливішого завідувача відділення у всьому шпиталі – довершений джентльмен, ніколи не жбурляє інструменти в медсестер, ніколи не розповідає непристойних анекдотів, не прискіпується до підлеглих, якими б незграбними чи нетактовними ті не були.

      Я припинила цю розмову, хоча впевнена, що мені не примарилося. Він не роздягав мене очима – жодних дурниць такого роду! – але ж він явно дивився на мене так, як чоловік дивиться на жінку. Як на мене, він найпривабливіший чоловік, якого я будь-коли бачила. Завідувач відділення! Доволі молодий для цієї посади, йому не більше від сорока.

      Бажання на ніч: ще раз побачити містера Дункана Форсайта.

      Субота, 16 січня 1960 року

      Що ж, я зробила це сьогодні за вечерею, у присутності Девіда. Біфштекс з картоплею – улюблена страва моєї родини, хоча для мамусі це не мед, бо вона змушена смажити м’ясо на великій сковороді й одночасно стежити за фритюрницею. Гавін із Пітером з’їли по три порції, навіть Девід з’їв дві. На десерт був «плямистий собака» – варений пудинг з родзинками та вершковим кремом, наш улюблений, тож усі за столом перебували у стані задоволення, коли мама з бабусею поставили на стіл чайник. Час мені їх приголомшити.

      – Знаєте що? – почала я. Ніхто й не думав відповідати. – Я винайняла кімнату в Кінґз-Крос і переїжджаю туди.

      На це теж ніхто нічого не відповів, але всі звуки разом вщухли: брязкання ложечок у чашках, бабусине сьорбання, татів кашель курця. Потім тато дістав пачку «Ардатс», запропонував Гавіну і Пітеру, підпалив усі три одним сірником – агов, оце так неприємність!

      – Кінґз-Крос, – нарешті промовив тато, суворо дивлячись мені у вічі. – Дівчинко моя, ти дурепа. Принаймні я на це сподіваюся. Лише дурні, богема та шльондри мешкають у Кінґз-Крос.

      – Я не дурепа, тато, – сміливо заперечила