Янголятко. Колин Маккалоу

ним – щоденник перетворився на товстий зошит. Може, через те, що я ніколи не могла всидіти на місці й подумати, завжди мусила щось робити. Тепер я вбиваю двох зайців: розмірковую над тим, що зі мною відбувається, та водночас чимось зайнята. Записувати, що відбувається, – дисциплінує, я краще розумію події. Зовсім як у моїй роботі. Я віддаюся без залишку, бо обожнюю її.

      Я ще не визначилася остаточно зі своїм ставленням до місіс Дельвекіо-Шварц, хоча вона мені дуже подобається. Вона нагадує деяких з найнезабутніших пацієнтів – тих, кого запам’ятала за часи своєї праці на рентгені, яких, можливо, пам’ятатиму решту життя. На кшталт одного приємного старого з державного шпиталю «Лідком», який постійно акуратно складав простирадла. Коли я спитала, що він робить, той відповів, що складає вітрило, а потім, коли я присіла до нього побалакати, розповів, що був боцманом на вітрильнику, на одному з тих швидкісних кліперів, мало не догори завантажених зерном, які використовували, щоб іти під вітром додому, до Англії. Його слова, не мої. Я багато чого дізналася від нього, потім зрозуміла, що невдовзі він помре, і всі ці спогади помруть разом із ним, бо він їх ніколи не записував. Що ж, Кінґз-Крос не вітрильник, а я не моряк, проте, якщо я буду все занотовувати, хтось колись у наступних поколіннях прочитає й дізнається, яке життя я прожила. Бо в мене таке дивне відчуття, що воно не буде схоже на нудне життя в провінції, яким я жила ще вчора. Я відчуваю, як змія скидає свою шкіру.

      Бажання на ніч: нехай у батьків не станеться серцевого нападу.

      П’ятниця, 15 січня 1960 року

      Я досі їм нічого не розповіла, але завтра ввечері обов’язково скажу. Коли я запитала маму, чи можна запросити Девіда до нас на вечерю на м’ясо з картоплею, вона відповіла: «Звичайно». Краще, вважаю я, ошелешити їх одним махом, всіх відразу. Можливо, так Девід звикне до цієї думки доти, доки не залишиться зі мною наодинці, щоб їсти мене поїдом та відмовляти від такого вчинку. Як мене жахають його повчання! Але Паппі має рацію: справді буде простіше здихатися Девіда, виїхавши з батьківського дому. Для мене примарного сподівання було достатньо, щоб, як то кажуть, «робити певні кроки в цьому напрямі». Точніше, «спрямувати всі зусилля».

      Сьогодні в лікарні я побачила чоловіка на пандусі, що веде від рентген-відділення до Чічестер-хаузу – там, у шикарній будівлі з червоної цегли, у розкошах проходять лікування поважні пацієнти. Кожен в окремій палаті щонайменше з власною ванною кімнатою, не зрівняти з ліжком у ряду схожих двадцяти вздовж стін величезної спільної палати. Мабуть, до дідька приємно не прислухатися до сусідів, які блюють, харкають кров’ю, кашляють або марять уві сні. Утім, слухати, як твої сусіди блюють, харкають, кашляють або марять, – це, без жодних сумнівів, краща спонука одужати й зібратися геть або змиритися зі смертю й мовчки терпіти.

      Так, чоловіка. Сестра Аґата схопила мене, щойно я закінчила розвішувати знімки в сушильній камері, – досі ще не запорола жодного знімку, і така вправність викликала у моїх підлеглих справжнє благоговіння.

      – Міс