За п’ять кроків до кохання. Рейчел Липпинкотт

надовго?

      Вона не відповідає. Якби не її гримаса, подумав би, що вона мене не чула.

      – А, до мене дійшло. Я такий красунчик, що навіть слів дібрати не можеш.

      Це досить зачіпає її, щоб дістати відповідь.

      – Тобі хіба не треба здавати кімнати своїм «гостям»? – гиркає вона, обертаючись обличчям до мене й стягуючи з нього маску.

      На мить вона захоплює мене зненацька, і я сміюся, здивований її прямотою.

      Це справді її дістає.

      – Погодинно здаєш чи як? – питає вона, звужуючи темні очі.

      – Ха! То це ти підглядала в коридорі.

      – Я не підглядаю, – парирує вона. – Це ти приперся за мною сюди.

      Слушне зауваження. Але вона точно підглядала першою. Удаю, що спантеличений, і підіймаю руки, глузливо визнаючи поразку.

      – Хотів відрекомендуватись, але з таким ставленням…

      – Дай-но вгадаю, – перериває вона. – Вважаєш себе бунтарем. Плюєш на правила, бо так ти хоч якось почуваєшся господарем ситуації. Правду кажу?

      – Ти не помиляєшся, – я відступаю, а тоді буденно притуляюся до стіни. – Гадаєш, це симпатично? – посміхаюся до неї. – Тобто ти, мабуть, вважаєш це надзвичайно чарівним. Стоїш у коридорі бозна-скільки часу й витріщаєшся.

      Вона закочує очі, явно не в захваті від мене.

      – Здавати свою палату друзям для сексу – це точно несимпатично.

      А, вона справжня пай-дівчинка.

      – Сексу? Та що ти, ні. Вони збиралися влаштувати там трохи галасливі збори книжкового клубу десь на годину.

      Вона зиркає на мене, явно не в захваті від мого сарказму.

      – А. Он воно що, – кажу я, схрещуючи руки на грудях. – Ти щось маєш проти сексу.

      – Звісно, ні! У мене був секс, – каже вона, і її очі розширюються, коли ці слова вивалюються в неї з горла. – Це нормально…

      Це найбільша брехня, яку я чув за цілий рік, а я ж практично оточений людьми, котрі намагаються підсолодити той факт, що я помираю.

      Я сміюся.

      – «Нормально» – це якось не дуже схвально, але я шукаю спільну мову скрізь, де можна.

      Її густі брови суворо сходяться.

      – У нас немає нічого спільного.

      Я підморгую – надто вже весело дражнити її.

      – Холодна зустріч. Мені подобається.

      Двері зі стукотом відчиняються, і влітає Барб, від чого ми підстрибуємо, здивовані несподіваним галасом.

      – Вілле Ньюмен! Ти що тут робиш? Тобі не можна йти з третього поверху після того, що ти утнув на тому тижні!

      Я озираюся на дівчину.

      – Ось і маєш. Ім’я до твого маленького психологічного портрета. А твоє як?

      Вона гнівно зиркає на мене, швиденько натягуючи маску знов на рота, доки Барб не помітила.

      – Я тебе ігнорую.

      Непогано. Пай-дівчинка має норов.

      – І явна улюбленка вчительки.

      – Шість кроків, завжди! Ви обоє знаєте правила!

      Я усвідомлюю, що стою надто близько, і відступаю на крок, коли наближається Барб, врізаючись у напружений простір між нами. Звузивши очі,